Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Скільки в Старого було синів – всі полягли, як сармати, перейшовши Танаїс, кривавою віхолою пронеслися їхніми краями, витісняючи скіфів у пониззя Борисфена і далі до Гір, де таври живуть. Була сподіванка на останнього, найменшого, беріг його, щоб старість свою захистити й зігріти, але не вберіг. Та що ремствувати, на все воля богів.

Насилу звівся й, тягнучи ноги, що наче не його стали (а втім, чого дивуватися, всю ніч біг за конем, а йому ж не вісімнадцять), підійшов до зомлілого сина, опустився на коліна, припав вухом до грудей і мить сторожко, намагаючись не дихати, слухав – синове життя ледь-ледь жевріло, якоюсь жилкою ще відгукуючись. Зітхнувши, висмикнув із-за пояса ніж, розціпив синові зуби і, витягнувши затичку з бурдюка, влив синові до рота трохи води. Син ніби ковтнув – дяка богам, він ще був у цьому світі. Старий накрив непорушне тіло своєю витертою, пропаленою біля багать курткою, спершись руками на землю, звівся і стояв так, не відаючи, що ж йому теперечки робити? Чекати ранку чи вирити яму зараз, доки ще збереглася в руках сяка-така сила? Бо ж вороги, як задніє, так і вигулькнуть як з-під землі. Нині їх у Скіфії більше, аніж скіфів!

Уже світанок зорів, яскраво рожевіла зоряниця, коли Старий загледів одиноку постать жінки. Дивно, подумав він, та жінка наче вродилася у скіфському степу (колись скіфському, ще вчора скіфському). Ще мить тому, як вдивлявся у виднокіл, не видно було ані лялечки, овиди були пустельні, а це наче з неба впала.

І ніби не йшла та гостя, а пливла степом, ледь-ледь торкаючись землі сап’яновими чобітками, і там, де проходила-пропливала, щось квітло й полум’яніло. Гм… Старий подивувався і подумав: жаль, що жінка, яка нині поміч зі спідниці? Незнайомка простувала навпрошки до його багаття, що вмирало, ось вона вже зовсім близько. Сама-самісінька, беззахисна… Напевне, шукає собі пристановища, якого вже у Скіфії немає. На ній довге біле вбрання, на спину спадає рожеве покривало, на плечах та грудях скріплене фібулами, на чорному волоссі – золота діадема, у мочках вух тьмяно полискують золоті кульчики, на зап’ястках рук – браслети, на шиї спалахує золота гривна – еге-ге, не простого, виходить, роду.

Роздивившись ту мандрівницю ближче, Старий похолов – когось вона йому нагадувала, от тільки кого, кого?!

– Здрастуй, діду, – стомлено проказала прибула.

– Слава Папаю, – відповів Старий споконвічним скіфським вітанням, а сам гірко подумав: де тепер той Папай? Коли б був, хіба скіфи зникли б із рідних країв? Коли не таланить, то й боги, виходить, не рятують?

– Твоє багаття, бачу, догорає?

– Вмирає, – погодився дід. – Скільки перепалив у цих степах на своєму віку, а це вже – останнє. Згасає, як і життя.

– Чиє?

– І моє теж… – помовчав, кулаками тручи сльозаві очі. – Та що там моє – мізерний я. Скіфії вже катма. Ні великої, ні малої – ніякої. І немає сьогодні Іданфірса, що колись нас од персів порятував, немає Атея, за якого ми сильні були – нікому нині Скіфію порятувати – охо-хо-хо…

Помовчав, незнайомку все ще – когось вона йому нагадувала, але кого? – роздивляючись.

– А ти ж чому самотиною блукаєш – степами, жінко? Ач скільки на тобі коштовних прикрас, попадешся готам чи сарматам – не помилують.

– Я шукаю скіфів.

– Ну, я скіф, – Старий подивувався, що хтось іще цікавиться скіфами. – Та що з того?

– А де ж решта синів змієногої богині?

– Їх уже немає.

– І в пониззі Борисфена?

– І в пониззі Борисфена. Кінні орди сарматів вихором промчали Скіфією, потоптом пройшла їхня важка піхота катафрактаріїв з довгими списами – Скіфія перетворилася на пустелю.

– І біля Гір немає?

– І біля Гір, – як луна повторював Старий.

– А де ж нині скіфи?

– Звідки я знаю?… Зі степів нас сармати витіснили, від Гір – готи, хто вцілів – за Істр подався, там шукає, мабуть, щастя…

– І в долині Салгиру немає скіфів?

– Немає, бо й скіфської столиці в долині Салгиру немає, що греки звали Неаполем. Загибель, як з’явилися готи, прийшла раптово – наче сніг на голову літнього дня. Ми бились, як леви, але вороги, готи прокляті разом з аланами та сарматами, здобули нашу столицю. Голови нам рубали, як непотріб. Вцілілі – розбіглися. Здебільшого в Гори до таврів, а я ось до Борисфена у степ подався – а чого сюди побіг і сам не знаю. Сина рятував. Посадив його на коня, що спіймав у степу, і всю ніч біг за конем.

– Порятував?

– Де там, конає від готської стріли поганої. І везти його далі нікуди, та й дороги хлопець не витримає… Мабуть, тут і поховаю парубка свого. І сам біля нього ляжу. Шкода сина, я вже своє віджив і відлюбив, а він… Двадцять йому. Ще й жінкою не встиг обзавестися, воював, захищаючи рідний край. Не вахлак він, не тюхтій, а молодецький, голінний та хвацький – тільки що з того? Бадьористий у мене був син, а бачиш, колодою лежить. Догорає його життя, як і це багаття. А з ним і моя остання надія.

Очі нарешті стали сухими, не сльозилися більше, Старий приглянувся пильніше і похолов – незнайомка була сліпучо-осяйна, а що вже вродлива, що вже гожа…

«Ніби неземна врода, – похолов він