Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю 📚 - Українською

Читати книгу - "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 255 256 257 ... 301
Перейти на сторінку:
аж так важливо.

— Ви хочете сказати, що збираєтеся змінити місце роботи?

— Ні, звісно. Навіщо? У Вільденштайна мені б довелося цілими днями стояти в галереї біля картин. У вас мені подобається більше.

Я побачив, що Сильверс рахує. Він підраховував, скільки коштує все те, що я про нього знаю — для нього і для Вільденштайна. Напевно, у цей момент він шкодував, що втаємничив мене у стільки хитрих фокусів.

— Урахуйте й те, що з вашої ласки я весь час порушую професійну етику, — додав я. — Ви змушуєте мене шахраювати. Скажімо, позавчора я грав роль колишнього асистента «Лувру» перед техаським мільйонером. Мої знання іноземних мов теж чогось варті.

Ми сторгувалися на сімдесяти п’яти доларах, хоч я не розраховував отримати більше тридцяти. Про смокінг я вже не згадував і навіть не думав його зараз купувати. У Каліфорнії я знову зміг би використати його, щоб витягти ще одну одноразову надбавку від Сильверса, якби він, звісно, захотів, щоб я супроводжував його як асистент з Лувру.

Я пішов до Фризлендера, щоб віддати йому перші сто доларів боргу, які він позичив мені на адвоката.

— Сідайте, — сказав він, недбало засунувши гроші в чорний гаманець із крокодилячої шкіри. — Ви вже вечеряли?

— Ні, — не вагаючись відповів я: у Фризлендера завжди смачно годували.

— Тоді залишайтеся, — відповів він рішуче. — Ще прийдуть четверо-п’ятеро людей. Не знаю хто саме. Спитайте у моєї дружини. Хочете віскі?

Отримавши громадянство, Фризлендер пив тільки віскі. Я вважав, мусило бути все навпаки: спершу він мав пити тільки віскі, щоб показати своє щире бажання стати справжнім американцем, а потім знову повернутися до абрикосової та кминової горілки. Але Фризлендер був особливий. Ще до отримання громадянства він лепетав незрозумілою англійською з сильним угорським акцентом і наполягав, щоб уся його сім’я спілкувалася вдома лише англійською; злі язики пасталакали, він наполягав на цьому навіть у ліжку. Довести цього, звісно ж, не міг ніхто. Але через кілька днів після отримання громадянства у будинку Фризлендерів знову заговорили вавилонською — суржиком із німецько-англійсько-угорських слів та ідишу.

— Моя дружина тримає абрикосівку під замком, — пояснив Фризлендер. — Ми її бережемо, бо тут неможливо роздобути жодної пляшки. Тому ми мусимо її ховати, інакше кухарка відразу видудлить. Так у неї виражається туга за батьківщиною. Ви теж тужите?

— За чим?

— За Німеччиною.

— Ні. Я ж не єврей.

Фризлендер зареготав:

— У цьому щось є.

— Це чистісінька правда, — сказав я, подумавши про Бетті Штайн. — Євреї завжди були найсентиментальнішими патріотами.

— А знаєте чому? Бо до 1933 року євреям жилося в Німеччині дуже добре. Останній кайзер роздавав їм дворянські титули і дозволяв їм бувати при дворі. У нього були єврейські друзі, а коханою кронпринца була єврейка.

— За його правління ви, напевно, отримали б титул барона, — сказав я.

Фризлендер провів рукою по волоссю:

— Tempi passati!

На мить він замислився: згадував давні добрі часи. Мені стало соромно за своє нахабство, але він навіть нічого не зауважив. Його заполонили спогади, у жилах заструменіла консервативна кров колишнього власника вілли на Тирґартенштрасе.

— Ви тоді ще були дитиною, — мовив він. — Добре, дорогий мій юний друже! А тепер ідіть до дам.

«Дамами» виявилися Танненбаум і, на мій подив, хірург Равік.

— А двійнята вже пішли? — запитав я у Танненбаума. — Ви знову ляснули по дупі не ту сестру?

— Не меліть дурниць! До речі, як ви думаєте, вони схожі лише обличчями, чи й…

— Ясна річ.

— Ви маєте на увазі, темпераментом?

— Щодо цього є дві теорії.

— Ідіть під три чорти! Докторе Равік, а яка ваша думка?

— Ніяка.

— Щоб так відповісти, не обов’язково бути лікарем, — ображено зауважив Танненбаум.

— Саме так, — спокійно відповів Равік.

Зайшла місіс Фризлендер, у сукні в стилі ампір, з високим поясом, така собі огрядна мадам де Сталь. На її руці забрязкотів браслет із сапфірами завбільшки з горіх.

— Напої, джентльмени!

Ми з Равіком узяли горілку; Танненбаум, попри наше обурення, жовтий шартрез.

— До оселедця? — здивовано запитав Равік.

— До двійняток, — ображено відповів Танненбаум. — Хто не знає одного, не має права говорити про інше.

— Браво, Танненбауме, — вигукнув я. — Я й не знав, що ви — сюрреаліст.

Прийшов Фризлендер, а з ним і двійнята, Кармен та решта гостей. Сестри були жваві, як ртуть; Кармен, загонута у все чорне, мала трагічний вигляд, не зважаючи на те, що саме жувала шоколадку з горіхами. Мені стало цікаво, чи після шоколадки вона їстиме ще й оселедець. Саме так вона й зробила. її шлунок був незворушний, як і її мозок.

— За два тижні вирушаю у Голлівуд, — оголосив Танненбаум, поки гостям накладали гуляш.

Метнувши погляд на двійнят, він надувся, мов індик.

— У якій ролі? — поцікавився Фризлендер.

— Як актор, у якій же іще?

Я нашорошив вуха. Про Голлівуд він говорив занадто часто, тому я недуже йому вірив. Щоправда, одного разу він уже там побував — зіграв маленьку роль біженця в антифашистському фільмі.

— Кого ви гратимете? — запитав я.

— Буффало Білла, — зронив хтось.

— Есесівського группенфюрера.

— Що?

— Ви ж єврей! — здивувалася місіс Фризлендер.

— То й що?

— З прізвищем Танненбаум?

— Мій творчий псевдонім — Гордон Т. Кроу. Літера Т — замість Танненбаума.

Усі недовірливо глянули на нього. Щоправда, емігранти часто грали нацистів — практичні голлівудські уми всіх європейців міряли однією міркою і їм було байдуже, хто вони — друзі чи вороги, адже вони все одно краще підходили на ці ролі, ніж корінні американці.

— Есесівського группенфюрера? — перепитав Фризлендер. — Це ж у них майже як генерал!

Танненбаум кивнув.

— А може, штурмбаннфюрера? — запитав я.

— Группенфюрера! А чом би й ні? В американській армії теж є ге-нерали-євреї. Можливо, мого персонажа навіть підвищать у ранзі і тоді він стане обергенералом,

— А ви хоч трохи розумієтеся на військових званнях?

— Нащо це мені? У мене є роль. Звісно ж, цей персонаж — справжнє чудовисько. Я б ніколи не погодився грати симпатичного группенфюрера.

— Группенфюрер! — видихнула міміс Фризлендер. — А я думала, таку важливу птицю мав би грати сам Гері Купер!

— Американці відмовляються від таких ролей, — пояснив маленький Везель, суперник Танненбаума. — Це псує їхню репутацію. Вони хочуть подобатися публіці. Тому такі ролі вони віддають емігрантам. А ті змушені грати нацистів, щоб не вмерти з голоду.

— Мистецтво — це мистецтво, — бундючно пояснив Танненба-ум. — Хіба ви не погодилися б зіграти Распутіна, Чингісхана чи Івана Грозного?

— Це головна роль? — запитав я.

— Ні, — втрутився Везель. — Як така роль може бути головною? Головну роль грає симпатичний американець із благочестивою американкою. Як завжди!

— Не сваріться! — закликав Фризлендер. — Краще

1 ... 255 256 257 ... 301
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю"