Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

давній сад наш старіє...» і «Ну а мрія незмінна — така, як була», звучать красиво, але ніяких почуттів не викликають.

— А в тебе рядки «В волоссі роси трьох стежок садових, На скронях — їх приємний холодок» і «А квіткою прикрасили б ряднину, Ряднина стала б як осінній шовк» теж не розкривають теми «Приколюю до волосся хризантему», — посміхнулася Баочай.

— «Скажи, — я почула, — так хто ж бо таємно, Зневаживши світ цей, росте?» і «Так хто, розкриваючись, як інші квіти, Шукає, жде, гається теж?» — додала Сян’юнь, — це запитання, на які можна не відповідати, тому що все ясно без слів.

— Але в рядках «На коліні долоню зігрію» і «Простоволосий, я просто мрію» висловлено тугу від передчуття розлуки із хризантемою, — посміхнулася Лі Вань. — Якби знала про це хризантема, вона жахнулася б твоєї настирливості!

Всі розсміялися.

— А я знову провалився! — з усмішкою мовив Баоюй. — Невже мої вислови «Де дім, в якім зродило сходи сім’я?», «Шукаю я, де квітка та осіння?», «Пішов удаль бадьорим кроком я» та «І почуттів палких все ж не відбив Холодний вірш холодними рядками» зовсім не стосуються слова «шукаю»? Невже слова «Вчорашньої ночі неждано зовсім Враз припустив дощ, їм дав життя» і «Сьогодні вранці — іще був іній» нічого не нагадують про слово «саджаю»? Можна досадувати лише на те, що їх не вдасться порівняти з такими висловами, як «Аромат своїх слів не приховую я, І послухати місяць прошу», «Холод чистий, духмяний. Читаю я вірш. На коліні долоню зігрію», «На скронях... холодок», «А квіткою прикрасили б ряднину...». Але нічого, — додав він, — завтра я нічим не зайнятий і складу заново всі дванадцять віршів.

— Твої вірші не такі вже погані, — поспішила його заспокоїти Лі Вань, — у них тільки мало новизни й оригінальності.

Обмінявшись враженнями, всі захотіли ще крабів і сіли за стіл.

— От я тримаю в руці клішню краба й милуюся коричними квітами, — сказав Баоюй, підвівшись із місця. — Це теж тема для віршів. І я вже склав один. Хто ще хоче?

Він вимив руки, взяв пензлик і записав:

Я взяв клішню, радіючи без меж, Що в тіні я сиджу дерев коричних, Налив я оцет і тепер товчу Імбир в пориві пристрастей незвичних... Як внук царка — зажерливий, і ще ж Вином запити їжу я бажаю, Як самодур-чиновник, до їди Постійну пристрасть неодмінно маю! Живіт набито, — ніби зверху лід Укрив його, у самозабутті я, І жиром просочилися м’ясним Всі пальці — тож хіба я їх обмию! Соромитись чого? Нема таких, Хто б досхочу наїстись не старався, І навіть Су Дунпо — святий поет[276] — Звання «ласун великий» не цурався!

— Таких віршів можна скласти хоч цілу сотню! — засміялася Дайюй.

— Просто в тебе бракує здібностей, от ти й вишукуєш недоліки в інших, замість того щоб самій узяти і скласти! — з усмішкою зауважив Баоюй.

Дайюй нічого не відповіла, закинула голову, тихо продекламувала складений вірш, схопила пензлик і записала: