Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

Я прикрив карту долонею. Вона спала й бачила сни. Дивно входити таким чином у сни іншої людини. А ще дивніше побачити там себе, якщо, звісно, дотик моєї свідомості не викликав ці підсвідомі ремінісценції... Одна з невеличких життєвих загадок. Не варто будити бідолашну дівчину лише для того, аби спитати її, як вона почувається. Можливо, краще викликати Люка та спитати у нього, як у неї справи. Я взявся було шукати його Козир, тоді завагався. Він має бути дуже заклопотаним, адже це його перші дні як монарха. А я й без того знаю, що вона відпочиває. Коли я отак вертів у руках Люкову карту, зрештою вирішивши відкласти її вбік, то побачив іншу карту, що була під нею.

Сірий, срібний, чорний кольори... Його обличчя було старшою та в чомусь суворішою версією мого власного. На мене дивився Корвін, мій батько. Скільки разів я вмивався потом над цією картою, намагаючись дістатися до нього, аж доки мій мозок не закручувався у болючі вузли — і все намарно. Інші казали мені: це може означати, що він мертвий... Або блокує контакт. А тоді у мене з’явилося дивне відчуття. Я пригадав те, що він розповідав мені про себе, а саме те, як вони безліч разів намагалися пробитися до Бранда крізь його Козир, і спроби ці спочатку були невдалими, бо Бранда було ув’язнено у дуже віддаленій Тіні. Потім я пригадав, як він сам намагався дотягтися до Дворів і як це було важко зробити через величезну відстань. А що, як він не був мертвий і не блокував мене, а знаходився дуже далеко від тих місць, де перебував я, коли намагався його викликати?

Але хто ж тоді приходив мені на допомогу в Тіні? Хто переніс мене до того особливого місця між Тінями, де зі мною сталися химерні пригоди? І хоч я й мав великі сумніви стосовно того, чи це він власного персоною з’являвся мені у Коридорі Дзеркал, пізніше я натрапив на свідчення його перебування і в самому Замку Амбера. Якщо ж він, дійсно, побував хоч у якомусь із цих місць, схоже, він перебував не так уже й далеко. А з цього випливало, що він просто блокує мене, тому чергова спроба дотягтися до нього, скоріш за все, виявиться такою само марною, як і всі попередні. Проте, а раптом все ж таки для усіх цих явищ існують інші пояснення, і тоді...

Карта, здавалося, похолоднішала у мене під рукою. Чи це просто моя уява, чи я силою погляду спромігся активувати карту? Подумки я сфокусувався та полинув вперед. Я відчував, що тепер карта стає ще холоднішою.

— Тату? — вимовив я. — Корвіне?

Карта ще похолоднішала, а в пальцях, якими її торкався, я відчув поколювання.

Це було схоже на початок контакту через Козир. Можливо, він перебував значно ближче до Хаосу, ніж до Амбера, у такому місці, де до нього можна дотягтися...

— Корвіне, — покликав я знову. — Це я, Мерлін. Привіт.

Його зображення змістилося, наче ворухнулося. А тоді карта стала суцільно чорною.

Так, вона залишалася холодною, і відчуття мовчазного контакту не зникло. Це було схоже на довгу паузу під час телефонної розмови.

— Батьку? Ти тут?

Чорнота карти набула глибини. І там, далеко-далеко, наче щось ворухнулося.

— Мерліне? — Це пролунало ледь чутно, але я був упевнений, що це його голос і що він вимовляє моє ім’я. — Мерліне?

У глибині карти щось рухалося, насправді. Щось понеслося звідти до мене.

Воно вирвалося з карти, кинулося просто мені в обличчя, б’ючи чорними крилами, каркаючи, крук чи ворон, чорний, чорний.

— Заборонено! — волав птах. — Заборонено! Забирайся геть! Припини!

Він ляснув крилами над моєю головою, а карти випали мені з рук і розсипалися підлогою.

— Тримайся осторонь! — хрипло вигукнув він, облітаючи кімнату. — Прохід заборонено!

Птах пролетів крізь двері, а я помчав за ним. Але він, здавалося, зник за ту мить, що я випустив його з виду.

— Пташе! — гукнув я. — Повернися!

Але відповіді не було, не чулося і ляскоту крил. Я побіг, зазираючи до інших кімнат, але там теж не біло й сліду цієї істоти.

— Пташе?

— Мерліне? Що сталося? — пролунало високо над моєю головою.

Я подивився вгору і побачив Сухая. Він спускався кришталевими сходами, огорнутий мерехтливою завісою із світла, а за ним розстилався небосхил, усіяний зорями.

— Шукаю птаха, — відповів я.

— Отакої! — промовив він, діставшись останньої сходинки й ступаючи крізь завісу, яка затремтіла й зникла, прихопивши з собою і сходи. — Якогось конкретного птаха?

— Великого чорного, — пояснив я. — Віщого.

Він похитав головою.

— Можу по такого послати, — запропонував він.

— Цей був особливий, — відказав я.

— Шкода, що він утік від тебе.

Ми вийшли до коридору, я повернув ліворуч і попрямував знову до вітальні.

— Тут повсюди розкидано Козирі, — зауважив мій дядько.

— Я саме намагався скористатися одним, але він почорнів, і з нього вилетів птах, каркаючи «Заборонено!» Тут я їх і випустив.

— Схоже, що той, до кого ти звертався, полюбляє жартувати, — сказав дядько, — або знаходиться під закляттям.

Ми опустилися на коліна, і він допоміг мені зібрати карти.

— Останнє, гадаю, більш схоже на правду, — сказав я. — Це була карта мого батька. Я стараюся знайти його вже давно, і цього разу я був до нього найближче. Я навіть устиг почути його голос, серед затемнення, але тут утрутився цей птах і розірвав наш контакт.

— Це звучить так, наче він ув’язнений у якомусь темному місці, а може, навіть перебуває під магічною вартою.

— Ну, звісно! — вигукнув я, підрівнюючи колоду та ховаючи її до кишені.

Неможливо пересувати матерію Тіні, знаходячись в абсолютно темному місці.

Ув’язнити когось із нашої породи в абсолютній темряві так само надійно, як і осліпити. Тепер моя нещодавня пригода набула раціональності. Комусь, хто бажає усунути Корвіна, цілком логічно тримати того у дуже темному місці.

— Ти зустрічався з моїм батьком? — запитав я.

— Ні, — відповів Сухай, — наскільки я знаю, він був у Дворах із коротким візитом, наприкінці