Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

теж не молоденьку; все це була стара гвардія, що ставилася прихильно до нього, а він — до неї, і вони про це знали. Теніс навіть десь відкопав його докторську дисертацію «Селянська садиба на Рейні в дев'ятнадцятому сторіччі». Ота убога, неприваблива, холодна архітектура, обнесені мурами з клінкерної цегли франконські подвір'я з халупами, розташованими сяким-таким прямокутником... Йому залишалося тільки сподіватись, що цю мало приємну, напхану порівняннями з північно- й південнонімецькою сільською архітектурою ніхто не читав. Ті жалюгідні фасади завжди чомусь нагадували йому про сповідальню, а від сповідальні враження в нього не найкращі.

Його фотознімки: ось він ще хлопцем стоїть із велосипедом перед замком; ось уже студент; ось саме повернувся з табору... Не забули вони й про Кете. Ось вона ще молода жінка з Рольфом на руках; ось сидить поруч Цумерлінга за столом... А ось він, Тольм, при своїх повоєнних орденах, в оточенні усміхнених міністрів. «Життя, сповнене сміливих поривань і успіхів». Коли він почаркувався з Тенісом, Блерлем, Цатгер і Кете, у нього аж скотилося по щоках кілька сльозинок; Кете, правда, не заплакала, але очі в неї були теж вологі. Шампанське, сигари, обіцянки заїхати й прийняти вітання від усього колективу, для якого це також велика честь, вислухати найкращі побажання, і в раптовому пориві він запропонував Тенісові перейти на «ти» — після того, як вони знали один одного вже тридцять три роки. Потім почав натужно пригадувати Тенісове ім'я і відчув, що вихопився з цим «тиканням» запізно й не слушної хвилини. Теніс збентежився, так і не спромігся назвати його Фріцом, а він, Тольм, надто пізно згадав, що Теніса звуть Генріхом. І весь час він думав про Сабіну, її майбутнє, прогнози Корчеде щодо нового, неминучого вигнання. Куди ж? Куди?

З «замочком» він уже попрощався, і йому спало на думку, що діти ніколи не приїздили сюди охоче, навіть Сабіна. «Замочок» так і залишився для них чимось чужим, вони не могли забути Айкельгофа як утраченого раю, хоч то був і не рай,— досить ветха, волога величезна халабуда, що її, як виявилося, вже не можна було й полагодити. А всі його намагання оживити в «замочку» айкельгофські традиції та звичаї зазнали невдачі. Час від часу в нього зринає ідея найняти в одному з кельнських готелів номери — цілий поверх — і зустрічатися там із дітьми, але Кете цю ідею відхиляє, заявляючи, що це «вже аж занадто неприродно». Принаймні так було б простіше, ніж ото тягати за собою в кожен приїзд усю охорону; або можна було б, мабуть, купити в тому ж таки Кельні частину готелю. Навряд, щоб вони стали перекопувати місто. Хоча воно стоїть, певна річ, також на «бурому золоті», і є, звісно ж, техніка, що знесе кафедральний собор і поставить його десь-інде...

Коли Кете, ще блідіша, ніж учора, і явно перелякана, покликала його до телефону, він подумав спершу про Рольфа, а тоді про Цумерлінга. Бо коли приходили заарештовувати Рольфа, Кете подала йому трубку теж така сама бліда й перелякана; потім — коли зникла Вероніка з Беверло й Гольгером; і обидва рази дзвонив Цумерлінг. Він не тільки повідомляв йому, Тольмові, ту чи ту звістку, але й, раз у раз вибачаючись, пояснював, що приховати цю звістку від громадськості не зможе. Отож він, Тольм, зовсім не здивувався, що й цього разу дзвонив також Цумерлінг: адже в того найкраща інформаційна служба, він скрізь має своїх людей, у Тольма відразу майнула думка: певно, щось сталося з Губертом, адже в хлопця не тільки повна голова дурниць — він здатний котрусь із них і втнути.

Перше ніж узяти трубку, він ще здогадався помахати рукою у відповідь Тенісові, якому Блюртмель саме допомагав одягти пальто. Кете зняла паралельну трубку.

— На цей раз, любий мій Тольме...— почав Цумерлінг своїм приємним, лагідним голосом.— Ви там тільки не лякайтеся, на цей раз ідеться не про вашу родину. І все ж це досить жахливо: Корчеде наклав на себе руки. У своїй машині, в лісі під Трольшайдом. Ви мене слухаєте, Тольме?

— Так-так, слухаю... Я... я тільки не можу збагнути...

— Обличчя страшенно спотворене. У кишені в нього знайшли листа на ваше ім'я. Його вам передасть Гольцпуке, а може, й сам Дольмер. Це моторошний, просто-таки моторошний лист, і громадськість не повинна дізнатися про нього ніколи... Ви мене слухаєте?

— Лист на моє ім'я... Я ще не читав його, а ви вже вочевидь знаєте, що в ньому? Вам це не здається дивним?.. Корчеде був один із небагатьох моїх справжніх друзів.

— На конверті, що його знайшли у Корчеде в кишені, не стояло ніякої адреси. Тож його довелося розпечатати. Із звертання «Любий Фріце» й самого змісту листа ми зрозуміли, що його адресовано вам. Конверт вам, певна річ, передадуть також. Листа ми мусили розпечатати ще й ось чому: у ньому могла бути вказівка на те, хто винен у смерті Корчеде чи хто вчинив її безпосередньо. До речі, лист, хоч як це прикро, і справді вказав на того хлопця, що його Корчеде називав Петерле. А загалом лист у значній мірі пройнятий самообманом. Я звертаюся до вас не тільки як до нашого новообраного голови правління, а й як до власника «Блетхена» з усіма його філіями... Тольме, любий, ви мене слухаєте?

— Так-так, звичайно... Ви ж, певно, розумієте, що я хотів би спершу прочитати самого листа, а вже тоді слухати ваші тлумачення... і що потім, коли я вже прочитаю його, ми, можливо, поміркуємо разом, як бути з моїм листом? До того ж мені не зовсім ясно, чому про лист мене повідомляє не Гольцпуке чи Дольмер, а... даруйте, ви — людина, що, як я знаю, ніяких таких службових повноважень не має...

Цумерлінг засміявся:

— Це Дольмер попросив мене подзвонити вам. Він ще розмовлятиме з вами