Читати книгу - "Маг"

Стоячи на краю хідника й дожидаючись таксі, я застановився, чи не був це «відомий у світі чоловік», що тоді сидів у портшезі. Та ні, я ж бо його не впізнав. Розпізнав тільки благоговіння на обличчі. Він бачив тільки її, усі важливі справи канули в безвість.

За хвилину-дві до мене підбігла де Сейтас.

— Може, вас підвезти?

Вона ані не гадала вдаватися до пояснень, і щось досадно потайне у виразі її обличчя давало зрозуміти, що розпитувати недоречно, ба навіть вульгарно. Ця дама не те що з добрими манерами — вона вміє вправно ними послуговуватися, як підоймою, щоб пересувати мою неотесану тушу куди треба.

— Та ні, дякую. Мені треба до Челсі, — збрехав я. Хотів якнайскоріш спекатися цієї жінки.

Крадькома поспостерігавши її, я сказав:

— Під час зустрічей з вашою дочкою мені не раз спадала на гадку така собі історична легенда. Вам вона навіть більше личить. — Де Сейтас непевно усміхнулась. — Про Марію-Антуанетту і різника. Він привів юрбу до версальського палацу. Вимахував ножакою й волав, що переріже горло Марії-Антуанетті. Натовп розправився зі стражниками, і різник виламав двері, що вели до королівських покоїв. Він увірвався до спальні. Марія-Антуанетта була одна. Стояла край вікна. Нікого більш. Тільки різник з ножем і королева.

— І що далі?

Я побачив таксі, яке їхало не в тому напрямку, й махнув водієві, щоб той розвернувся.

— Він упав на коліна й заридав.

Вона помовчала.

— Бідолашний різник.

— Здається, те саме сказала й Марія-Антуанетта.

Де Сейтас задивилася на машину, що наближалася до нас.

— А чи не стоїть увесь світ на причині, з якої заридав різник?

Я відвів очі.

— Гадаю, ні.

Таксі зупинилось, я відчинив дверцята. Дивлячись на мене, вона хотіла щось сказати, але передумала. Згадала про інше. Вийняла з кошика таріль.

— Ось вам.

— Постараюся не розбити.

— На ньому лежать мої найкращі побажання, — мовила де Сейтас, простягнувши руку. — А ось Алісон вам ніхто не подарує. Доведеться заплатити за неї.

— Алісон уже дістала від мене відшкодування.

На якусь мить вона подовжила рукостискання.

— Ніколасе, я так і не висловила другої заповіді, якої ми з чоловіком додержували все життя.

І тут же висловила цю заповідь, не усміхнувшись. Ще трохи дивилася мені у вічі, а тоді сіла в таксі. Я проводжав авто невідривним поглядом, поки воно зникло за Бромптонською каплицею. Я нагадував собою того сердешного різника, що втупився в обюссонський килим. Одна-єдина різниця — я не плакав.

Отож я чекав.

Здавалося, ця пустеля порожніх днів наділена садистичністю. Здавалося, немовби Кончіс, зі згоди Алісон, розпоряджається відповідно до засад вікторіанської дієтичної моралі: не дістанеш джему — тобто солодких радощів життя, поки не наглитаєшся по саму зав’язку черствого хліба — тобто терпіння від змарнованого часу. Однак я був нездатен філософувати. Ці останні тижні виродилися в ненастанну боротьбу. Нетерплячка гострішала, її притуплював навмисно для цього вибраний спосіб життя. Мало не кожного вечора я знаходив сам для себе причину пройтися Рассел-сквером. У тому був подібний до моряцьких жінок та наречених, яких спонукує учащати на причал скоріш нудьга, ніж надія побачити свого милого. Вогнів мого корабля я так і не побачив. Два-три рази поїхав до Мач-Гадема, але в Динсфорд-гаусі панувала така сама темнота, як у помешканні на Рассел-сквері.

Цілими годинами я висиджував у кінотеатрах, а вдома зачитувався всіляким непотребом — тільки задля того, щоб одурманюватися. Ночами часто їздив туди, куди мені зовсім не хотілося, — до Оксфорда, до Брайтона, до Бата. Такі далекі поїздки заспокоювали й навіювали враження, ніби я не знічев’я, а задля чогось путнього мчу в пітьмі, пролітаю заснулими містечками, вдосвіта опиняюся в Лондоні й тоді, вимордуваний, сплю до четвертої-п’ятої години дня.

Мало того, що доводилося розвіювати нудьгу й тугу. На додачу я ще й напитав мороки — якраз перед знайомством із Лілі де Сейтас.

Чимало часу я проводив на прогулянках у Сохо та Челсі, куди вірні наречені не потикаються, хіба що дуже вже хочуть виставляти свою вірність на випробування. У цих нетрях було вдосталь чудовиськ — від розмальованих шкап у підворіттях вулиці Ґрік-стрит до таких самих легких на підойму, але трохи апетитніших «модельок» і пансіонних панночок на Кінґз-роуд. Траплялися й такі, що збуджували мене. Спершу я вимітав із голови думки про таке, але згодом примирився з ними. Бокував і задкував від цієї спокуси з багатьох причин — і мотиви були радше егоїстичні, ніж шляхетні. Якщо Кончісові посіпаки стежать за мною, а така можливість завжди є, то хай побачать, що я можу обійтися й без жінок. Півсвідомо я хотів це довести самому собі й скористатися цим як зброєю проти Алісон, як додатковим ремінцем у нагайці, коли дійде до биття.

Правду кажучи, мої теперішні почуття до цієї дівчини не мали нічого спільного з сексом. Мабуть, тут відіграло свою роль моє відчуження від Англії і всього англійського, моя