Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

розумівся на жіночих ніжках. А чому б убивці, небезпечному злочинцеві та не розумітися на жіночих ніжках? В Айкельгофі він щоразу помагав мені вибирати туфлі. Ти ж знаєш, я завжди купувала їх лише в Кучгебера — із сентиментальності. А може, з вдячності — раніше, коли я ще не мала грошей, він продавав мені туфлі на виплат. Боже мій, всього лиш один раз на рік, найбільше — двічі... Тепер я купляю туфлі частіше, дорожчі й плачу готівкою. Але я зосталася вірна Кучгреберові. Коли ми жили ще в Айкельгофі, я замовляла, щоб мені приносили туфлі додому,— адже через дітей та гостей у мене майже не було вільного часу. Але тоді я мала доброго порадника — Беверло. Так, на жіночих ніжках він дещо тямив. Він добре знав, де можна пожертвувати елегантністю, де — зручністю, а де не можна жертвувати ні тим, ні тим. Мою схильність до надто зручних туфлів він ніколи не схвалював. До речі, Беверло вже тоді завжди давав поради й Вероніці. Хто знає, чи дає ще він їй поради... Ти тоді рідко бував удома й усього цього, либонь, не помічав. Беверло казав, що в мене надто гарні ноги, щоб узувати їх у «шкарбани». Серед десятка пар туфлів він вибирав мені саме ту одну, яка була й елегантна, й зручна. А коли помирити елегантність і зручність було аж надто важко, він завжди віддавав перевагу елегантності. Трохи розумівся він, до речі, й на варенні та повидлі. Його варення з ожини було просто-таки неперевершене. Ти їв його частенько. Він злочинець, я знаю, і злочинець небезпечний, але ж такий симпатичний, розумний, і натура в нього надзвичайно тонка...

— Милий хлопець, еге?

— Атож, милий. Але не це в нього головне. Милий він був так, крім усього іншого. І зіпсутий. Зіпсутий до самої кості. Атож, не дивись так на мене, він був зіпсутий. Надто вже довго він мав справу з грішми — тільки з грішми та грішми. Як, зрештою, й Рольф, який зсунувся з глузду саме на своєму банківському ділі. Але Рольф попався, а Беверло ні. Цей усе вираховує, вираховує, вираховує — і не для того, щоб вирахувати собі фінансову вигоду, ні. Він рахує, сказати б, «просто так», і «же це може довести людину до божевілля. Принести плед, Тольме? Тут досить приємно гомоніти...

Він похитав головою, всміхнувся, поцілував їй руку, в якій вона тримала парасоль, перевів погляд на парк і пошкодував, що не видно птахів...

— Що ж, нехай повправляються в заголовках, Кете, а Фішер нехай подає на суд. Мене це вже не обходить, я тепер думаю про те, що скажу над могилою. Треба буде, мабуть, згадати про любов... А чом би й ні? А ще мені не йде з голови той чоловік, з яким Сабіна... від якого вона... Він, либонь, теж щось тямить у жіночих ніжках...

— Фішер не тямить у жіночих ніжках нічого.

— А я?

— Ти б у них щось тямив, звісно. Міг би тямити. Ти міг би навіть щось тямити в газетах, але ж ти ніколи ними не цікавився. А старий Амплангер спритно користався з твоїх лінощів та байдужості й завжди погрожував Цумерлінгом, хоча він, а може, й через те, що він — людина Цумерлінга. Потім ви скуповували й погрожували, погрожували й скуповували, поки ти кінець кінцем уже почав соромитися брати власну газету в руки. Але найбільше ти любив читати все ж таки „Гербсдорфер ботен“. Чи не так?

— Так. Але тепер, коли й ця газета належить мені, я вже її не читатиму. Тепер усе потоне в спорті й пустопорожньому просторікуванні. Буде ще трохи „місцевого болота“, розваг... А в моїх синів „Блетхен“, певно, просто викликає відразу — адже в ньому майже немає інформації. І хлопці мають рацію. Думаю я і про свою дочку, яка раптом — чи, може, зовсім і не раптом — ну, сказати б... знюхується з чужим чоловіком...

— Людина народжується не для того, щоб згодом порушувати подружню вірність, і не для того її зачинають. Про виховання не хочу нічого й казати, просто воно мало що дає, власне, майже нічого не дає. Мабуть, у шлюб починаєш вірити лиш тоді, коли трапляється нагода його розірвати. Ти тільки не червоній, старенький, тебе теж зачинали не для того, ти й хотів порушити подружню вірність, але в тебе нічого не вийшло... Забудь про це, годі тобі соромитись, годі все червоніти та червоніти... Як-не-як, ти довів, що маєш смак і такт, а тепер годі, забудь, це не ганьба. Мене зачинали теж не для цього... І спокуси, навіть із нудьги, я теж ніколи не відчувала. Хай там як було з Айкельгофом, „Блетхеном“ і взагалі, а нудьгувати я ніколи не нудьгувала... Жіночі ніжки... Кучгебер навіть пропонував хлопцеві очолити в нього відділ жіночого взуття. А хист він мав багато до чого. Аж дивно — при такому батькові... Ні, не тому, що той був низькооплачуваним поштовим службовцем. Але щоб син такого зануди батька та, зрештою, і такої самої матері... Далі свого Блюкгофена та жінка нічого не бачила. Отож старий, як ти знаєш, нас і ненавидить, аякже, ми ж бо, мовляв, у всьому винні — наше легке заможне життя, навчання, яке ти оплатив своєму синові, потім — його перебування в Америці... А йому хотілось би бачити твого сина листоношею в Гетціграті, і щоб він завершив свою кар'єру, мабуть, поштовим інспектором у Блюкгофені. Може, він і має рацію... Не пускає мене до себе додому, проклинає, а щойно переступлю поріг, плює мені під ноги. Що ж, принаймні він не був нацистом, я цього певна. Мій батько добре його знав...

— Ти теж... теж ходиш до нього? Ти колись його знала?

— Ну, звісно. Людвіг Беверло. Я з його сестрою на „ти“ ще від шкільних