Читати книгу - "ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль"

Але містер Тибс довго не вагався.

— Скажіть головному садівникові, — прошепотів він, — що мені негайно потрібні новесенькі невживані вила й лопата. А замість ножа ми використаємо той величезний меч, що висить на стіні у вітальні. Але треба його добре почистити. Востаннє його використовували для того, щоб відрізати голову королю Чарльзу Першому, тож на лезі могло зостатися трохи засохлої крові.

Коли все це було зроблено, містер Тибс став у центрі зали і прискіпливим дворецьким оком оцінив приготування. Вій щось забув? Таки забув. А як же бути з чашкою кави для високого джентльмена?

— Принесіть мені, — прошепотів він, — найбільший, який зможете знайти на кухні, глечик.

З кухні принесли розкішний порцеляновий глечик місткістю в чотири літри і поставили на столі для велетня поряд із садовими вилами, лопатою і величезним мечем.

Для велетня все було готове.

Тоді містер Тибс звелів лакеям підсунути до велетенського стола ще один невеличкий елегантний столик із двома кріслами для королеви і Софії. З тим, що стіл і стілець велетня височів, наче вежа, над меншим столиком, нічого вже не можна було вдіяти.

Щойно були завершені всі приготування, як до зали, тримаючи за руку Софію, увійшла королева у гарній мереживній спідниці і кашеміровім кардигані. Для Софії підібрали симпатичне блакитне платтячко, що колись належало одній із принцес, а щоб його прикрасити ще гарніше, королева взяла зі свого туалетного столика розкішну брошку з сапфіром і пришпилила її Софії до грудей з лівого боку. Великий Дружній Велетень увійшов услід за ними, хоч йому було неймовірно важко пройти у двері — довелося протискуватися навкарачки. Два лакеї тягли його спереду, а ще два штовхали ззаду, і врешті-решт він якось таки проліз. ВДВ був у звичному одязі, але без чорного плаща і сурми.

Йому доводилося постійно пригинатися, щоб пересуватися по залі і не зачіпати стелю. Через це він просто не помітив величезну кришталеву люстру і з усього розмаху буцнувся об неї головою. Злива скляних друзок осипала бідолашного ВДВ.

— Пістолетки-мутузлики! — вигукнув він. — Що це бути?

— Це була люстра Людовика XV, — дещо роздратовано відповіла королева.

— Він ніколи раніше не бував у будинках, — почала виправдовуватися Софія.

Містер Тибс нахмурився. Він звелів чотирьом лакеям усе почистити, а тоді, погордливо махнувши рукою, показав велетневі, щоб той сідав на комод, що стояв зверху на роялі.

— Яке цибате кріслення! — вигукнув ВДВ. — Я бути тут, як муха, глуха на два вуха.

— Вій завжди так дивно говорить? — здивувалася королева.

— Доволі часто, — відповіла Софія. — Він постійно плутається у власних словах.

ВДВ сів на комодорояль і почав зачудовано розглядати Велику бальну залу.

— Бамбулясно! — вигукнув він. — Яка гігантезна кімната! Треба бінокля й телескока, щоб бачу вати другу кінцевість!

Прибули лакеї, несучи на срібних підносах яєшню з беконом, ковбаски і смажену картоплю.

Тут містер Тибс раптово усвідомив, що для обслуговування ВДВ за чотириметровим столом йому доведеться вилазити на самий верх розкладної драбини. Ба навіть більше — йому доведеться зберігати рівновагу, тримаючи долонею однієї руки широченний таріль з гарячою їжею, а другою рукою тримати великий срібний кавник.

Нормальна людина, мабуть, здригнулася б на одну тільки думку про таке. Але вправні дворецькі ніколи не здригаються.

Він піднімався вгору, щабель за щаблем, а королева й Софія зацікавлено за цим спостерігали. Цілком можливо, що в глибині душі вони сподівалися, що він не втримає рівноваги і гепнеться з усього розмаху на підлогу. Але вправні дворецькі ніколи не гепаються.

Видершись на вершечок розкладної драбини і балансуючи там, мов акробат, містер Тибс налив ВДВ каву й поставив перед ним гігантських розмірів таріль. Там було вісім яєць, дванадцять смажених ковбасок, шістнадцять шматків бекону і ціла гора картоплі.

— Що це таке, прошу ласка, ваша великавосте? — запитав ВДВ, позираючи згори вниз на королеву.

— Вій ще ніколи в житті не куштував нічого, крім ойгірків, — пояснила Софія. — Вони мають огидний смак.

— Але це, здається, не вплинуло на його зріст, — мовила королева. 

ВДВ схопив лопату, яка слугувала йому за ложку, зачерпнув нею відразу всі яйця, ковбаски, бекон і картоплю і закинув це все у величезний рот.

— Гам-ням-нямио! Хвацько-смацько! — вигукнув він. — Порівняно з цим ойгірки смакувати як блювастики!

Королева поглянула, спохмурнівши, вгору. Містер Тибс утупився в свої ноги, а його вуста мовби рухалися в мовчазній молитві.

— О, це мені на один зубастик, — сказав ВДВ. — Чи не знайдеться у вашому бюветі, великавосте, ще трішки цих нямнямчиків?

— Тибсе, — звеліла королева, демонструючи свою шляхетну гостинність, — принесіть джентльменові ще з десяток смажених яєць і стільки ж ковбасок.

Містер Тибс ковзнув із зали, бурмочучи собі під ніс якісь не надто вимовляльні слова й витираючи чоло білою хустинкою.

ВДВ підняв великий глечик і відпив з нього.

— Йой! — вигукнув він, випльовуючи фонтаном каву, що бризнула по цілій залі. — Прошу ласка, що це за жахняву ковтюлю я пити, ваша великапосте?

— Це кава, — пояснила йому королева. — Зі свіжозмелених зерен.

— Ця кава дуже-байдуже какава! — закричав ВДВ. — Де шумбурбулька?

— Що? — не зрозуміла королева.

— Розкішлива шипуча шумбурбулька, — уточнив ВДВ. — За сніданкавою завжди треба пити шумбурбульку, бо після того завжди можна славетно посвистопуркати.

— Що він має на увазі? — похмуро запитала Софію королева. — Що означає свистопуркати?

Софія намагалася не розсміятися.

— Послухайте, ВДВ, — сказала вона йому, — тут немає шумбурбульки, а свистопуркання суворо заборонене!

— Що?! — обурився ВДВ. — Нема шумбурбульки?! Нема свистопуркання? Нема пердеможної музики? А гопа-ля?

— Абсолютно нічого, — рішуче сказала Софія.

— Якщо він хоче заспівати, то прошу його не спиняти, — сказала королева.

— Він не хоче співати, — сказала Софія.

— Але ж він питав, чому немає музики, — наполягала королева. — Може, принести скрипку?

— Ні, ваша величносте, — заперечила Софія. — Він просто жартував.

На обличчі ВДВ з’явилася лукава усмішка.

— Послухай, — звернувся він униз до Софії, — якщо в палаці нема шумбурбульки, то я могти й без неї гарняво свистопуркнути, якщо, звісно,