Читати книгу - "Безсмертний полк. Священна війна Путіна"

Інший скандал спровокувала сатирична комедія російського режисера і продюсера Олексія Красовського, знята 2018 року: «Свято». Дія відбувається 1941 року протягом новорічної ночі в обложеному Ленінграді, інтрига спирається на конфронтацію між забезпеченою родиною і двома голодними людьми. Коли фільм перебував ще на стадії монтажу, активісти й політики — які все ж не бачили його — вимагали від Міністерства культури заборонити прокат фільму, бо в ньому зиркали іронічним поглядом на священну тему. Поставши перед цим галасом обурення, Красовський відмовився від ідеї випуску фільму в прокат і обмежився його демонстрацією в “YouTube”, де той фільм усе-таки побачили понад мільйон людей.

Симптоматичним для загальної атмосфери є франко-британський фільм Армандо Януччі «Смерть Сталіна» (2017 р.). Ця весела політична сатира, що зображує останні дні диктатора і боротьбу за владу в лоні його наближеної гвардії, справді спровокувала в Росії вкрай несамовиті реакції.

22 січня 2018 року, за кілька днів до виходу фільму, Міністерству культури адресували колективний лист: там ішлося про «образливе ставлення до національного гімну», інформацію «екстремістського характеру», «приниження росіян (совєтських громадян)». Автори листа стверджували, що вихід цього фільму напередодні 75-річниці Сталінградської битви був би «плювком в обличчя всіх її жертв і тих, хто вижив». Серед підписантів був режисер Микита Михалков, син автора слів совєтського і російського гімнів, а також багато інших представників культури «патріотичної» орієнтації. Зрештою внаслідок численних негативних реакцій Міністерство культури скасувало свій дозвіл.

Якщо фільм «Свято» кінець кінцем не пішов у прокат, блокбастер «Урятувати Ленінград» демонстрували в кінозалах із великою помпою одразу після святкування 75-ї річниці кінця блокади. У фільмі зображено зворушливу історію двох закоханих, яких напередодні неминучого нападу німців на місто евакуювали на великій баржі, що затонула серед Ладозького озера разом з усіма своїми пасажирами, понад тисячею людей. Опозиційна «Новая газета» писала, що справжню драму цього масового потоплення, яке довго замовчували, перетворили в мелодраматичний фільм, де випустили найважливіше: ті люди сіли на стару баржу без фальшбортів, непристосовану... Без засобів порятунку. Без конвою. Без повітряної підтримки...

Річ очевидна, фільм «Урятувати Ленінград», на відміну від «Свята», добре узгоджувався зі святкуванням 75-ї річниці кінця блокади, яке прагнули зробити грандіозним: з цієї нагоди на параді маршували 2500 військових, частина в мундирах Великої Вітчизняної війни, а також продемонстрували разючі технічні засоби, і це все — в присутності Володимира Путіна. В серці міста збудували величезний «військово-історичний» табір, де відтворили життя під час блокади та боїв і уславлювали нездоланний дух ленінградців.

Прикладів уславлення і фетишизації Великої Вітчизняної війни не бракує. У січні 2019 року Лаос передав Росії 30 танків «Т-34», які були в країні. Більшість цих танків мають 50–70 років. Росія запропонувала Лаосу дати знижку під час купівлі нових танків, якщо вона отримає старі. Чому служитимуть ті танки? їх використовуватимуть для парадів на честь Дня Перемоги, знімання історичних фільмів, реконструкції битв і як «пам’ятники» в різних провінційних містах. Ці танки доповнюють уже наявний арсенал: понад тисяча «танків-пам’ятників» засвідчують у російських містах та містечках могугність Батьківщини.

Танки «Т-34» прибули до Владивостока на пароплаві. Потім їхали потягом через усю країну аж до міста Наро-Фомінська під Москвою. Польська “Gazeta Wyborcza” порівняла цю врочисту подорож із носінням святих реліквій. На вокзалах тих «ветеранів» вітали не тільки звичайні жителі, а й священики з корогвами і свяченою водою, кроплячи нею танки, та оркестри. В одній місцевій газеті можна було прочитати: «Ласкаво просимо додому, переможці!»

Насправді ті танки не брали участі в Другій світовій війні. Навіть виробили їх не в СССР, а в Чехословаччині, країні, що, напевне, продала їх Лаосу на початку посткомуністичної доби. Але яке це має значення? Цей танк — ікона: кожен «Т-34» тепер священний!

Немов як супровід повернення легендарних танків, блокбастер «Т-34» Олексія Сидорова мав величезний успіх у російських кінотеатрах. Ідеться про фантазію для підлітків, у якій персонажі нагадують героїв відеоігор. Нацисти в ньому наказують полоненим совєтським танкістам бути живими мішенями під час військових навчань. Їм дали один танк «Т-34», у якому вони спромоглися заховати трохи набоїв. Танкісти зрештою втекли від німців, перетнули мінні поля й нейтралізували ворожі танки, що переслідували їх. «Новая газета» подала точний аналіз:

«У (совєтських) фільмах живим пульсом билася фолкнерівська ідея: з війни не можна прийти переможцем. У них було усвідомлення глобальної катастрофи, якою була для нашого народу Друга світова... У новітній вітчизняній кіновійні не знайти авторської точки зору. Замість звертання до міфу — міфологізація історії. Замість антивоєнного духу — девіз «Можемо повторити!», заклик до подвигу. Замість жорстокого розумного ворога — суцільні ідіоти. Романтизація війни, відчуття легкості перемоги охоплює екран, вабить до себе нові покоління глядачів»[68].

Якщо війну, зокрема Перемогу, сприймають як священні, всяку спробу поставити під сумнів той чи той епізод, говорити про внесок союзників у Перемогу, нагадувати, що СССР майже два роки був союзником гітлерівського режиму або що совєтські солдати зґвалтували наприкінці війни близько двох мільйонів німецьких жінок (із благословення Сталіна) одразу сприймають як блюзнірство і спробу «вкрасти» Перемогу.

2014 року Дума навіть ухвалила закон, який передбачав покарання (аж до трьох років ув’язнення) за публічну реабілітацію нацизму. Ірина Ярова, ініціатор того закону, заявляла, що він не дозволить публікувати «лицемірну брехню» і переписувати історію на користь «негідних політичних проектів». Це стосується зокрема «поширення навмисне фальсифікованої інформації про діяльність СССР під час Другої світової війни» і «штучного створення доказів для звинувачень». По суті, як зауважив історик і журналіст Микола Сванідзе[69], «усі об’єктивні й чесні історичні дослідження можуть підпасти під удар цієї статті Кримінального кодексу. Це спосіб заткнути рота чесним людям: історикам, журналістам і звичайним приватним особам, які писатимуть чи говоритимуть у публічному просторі».

Відтепер Велика Вітчизняна війна «недоторканна». Це твердження слушне не тільки про великі історичні постаті, як-от Сталіна й Жукова, головні епізоди війни, скажімо, блокаду Ленінграда, Сталінградську битву і штурм Берліна, а й про незначущі самі по собі епізоди.

За доказ тут править легенда про Зою Космодем’янську (1923–1941), ім’я якої знала кожна совєтська дитина. Як члена групи молодих добровольців її арештували й катували нацисти. На другий день після допиту, на якому вона не зрадила нікого, її повісили в одному селі. Аж до свого останнього подиху вона закликала жителів села воювати проти нацистів, лаяла своїх катів і стверджувала, що вони ніколи не переможуть її народ.

Справжня історія не така славетна. Зоя була неврівноваженою дівчиною, яку до війни лікували з приводу психічних розладів. На