Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дай сили заплакати. Роман-видіння 📚 - Українською

Читати книгу - "Дай сили заплакати. Роман-видіння"

238
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дай сили заплакати. Роман-видіння" автора Дмитро Михайлович Кешеля. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 30
Перейти на сторінку:
налякали сільських бабусь.

Після поминок ще раз висловили родині співчуття і зібрались їхати. Старший відкликав мене у бік і запитав:

— Як думаєш жити?

— Буду вчитись далі, а там — як доля розпорядиться.

— Я бачу, скрутно вам живеться. Та й за навчання, наскільки знаю, платити треба.

— Я на державному утриманні, — відповів понуро.

— Ти тільки нічого не думай. Ми у великому боргу перед батьком. Ось — будете із бабою мати на якийсь час.

Відкрив дверці джипа, витяг металевий кейс, відкрив і подав мені кілька пачок стодоларових купюр.

На той час це було величезне багатство. Я без усяких емоцій і заперечень взяв пачки грошей і байдуже поклав у пазуху.

— Ми їдемо на Балкани, — раптом сказав полковник. — Там скоро буде дуже «весело». Якщо хочеш, можеш з нами податись. За кілька місяців заробиш на життя.

— Дякую, з нас уже досить батька і матері. Вони заробили. І тепер справді не журяться, як жити і що буде завтра, — мовив із гірким сарказмом.

— Твоя воля, — відповів сухо полковник.

18

Згодом, переглядаючи по телебаченню хроніку Балканської війни, я кілька разів бачив знайомого полковника поруч якогось політика. Мені здавалося, що звідти, з екрану, полковник постійно дивиться тільки на мене і питає:

— Ти не шкодуєш, що не поїхав з нами? А жаль!

А мені було справді жаль. Я ще не відійшов од смерті Віоланни, а тут трагедія з батьком. І якщо її відхід у вічність сприймав як кару Божу, що звалилась несподівано, і її треба пережити, то смерть батька була для мене удвічі важча — в ній я винив себе.

Чи знав я, що коїлось у його душі? Чи міг я припустити, через які страждання давалося пройти йому, бойовому генералові, якщо він так зламався? Що він відчував, втративши на війні кохану дружину? Я, котрий сам не так давно пережив трагедію втрати найдорожчої людини, мусив про це знати і пам’ятати. Мені треба було його зрозуміти, розрадити, допомогти зібрати духовні сили. Натомість я завдав, можливо, найбільшого удару, звинувативши в боягузтві, слабодухості і зраді.

«Не добивай мене, сину, і ти теж проти мене?» — цей благальний голос батька ні на секунду не стихав у моїй голові. З ним я засинав, він весь час мучив у сні. Він, немов Божа кара, настійно супроводжував мене повсюди: «Сину, і ти теж проти мене… Не добивай мене… Хіба мене мало життя покалічило?». Це був живий голос батька: з інтонаціями, подихами, зітханням. І я ніяк не міг позбутись цих слухових галюцинацій… І від того відчуття провини за те, що я вбивця батька, ставало ще нестерпнішим. Та ось…

Напрочуд погідного надвечір’я пізньої осені я сидів під дубом на горі Ловачці і спостерігав захід сонця. Це був якраз сороковий день по смерті батька. Я байдуже дивився на оранжево-червоний, як багнетом розпанаханий навпіл кавун, небокрай і знічев’я рахував військові колони, що поволі тягнулися трасою з Європи. Розсипалась радянська імперія… І все нажите і крадене по окупованих світах добро знову стягувалося до центру держави або ж по дорозі безслідно зникало у бездонних кишенях. І нікому до того не було жури.

Зелені колони військ у променях сонця, яке заходило, ставали червоними і нагадували велетенських черв’яків, що, напившись сукровиці, безугавно один за одним виповзають із трупа колись могутнього і непереможного бугая. За мить набігла хмара. Хлинув дощ. Він теж пахнув крилами мертвих птахів. У долині зграєю бездомних собак заскавуліли вітри. Самотньо. Одиноко. Все навкруги пахло гнилизною і пліснявою всесвітнього тліну. У сутінках почав опускатися з гори Ловачки, коли побачив і остовпів…

Із Долини снів випливла світла хмаринка і потихеньку понеслась у бік кладовища. І чим ближче — набирала обрисів жінки. Жінки — білого фантома. Гамуючи страх, я обійшов кладовище з боку села, проліз через живопліт і зачаївся біля древнього кам’яного хреста. Потім обережно визирнув і вражено зітхнув: над могилою батька зависла світла хмаринка. Ні… Це був силует білої-білої жінки. Вона не здіймалася над могилою, а стояла біля неї на колінах. Я придивився ще пильніше. Жінка у білому, склавши руки, тримала їх біля вуст і, бачилося, щось пристрасно шепотіла. Так тривало хвилин зо десять. Далі світла жінка-хмарина знялась і повільно-повільно попливла в бік Долини снів. І як тільки вона розчинилась там у густому тумані, у мене одразу в голові зникли батькові голоси.

Це було на сороковини смерті. А почуття вини перед батьком мене так і не покинуло.

— А як тобі тут? — запитав тепер обережно.

Батько сумно посміхнувся і сказав:

— Я тобі ліпше розкажу притчу.

— Давай, — згодився я.

— Потрапила наша старенька селянка в рай. Все життя вона промучилась у колгоспі: від зорі до зорі доїла корів, косила, орала… А тут ще й життя особисте не склалося — чоловік від постійної пиятики рано помер, діти — не вдалися: одні — по тюрмах, другі — по світах, а хто по жебрах. Покручена хворобами, нестатками, всіма забута зустріла в самотності останню судну хвилину. І потрапила в рай. Іде бідна жінка просторами Господніми і не начудується, не намилується: всюди квіти, дерева, рясні плодами, дзюрчать чисті потоки… А пахощі які! Раптом бачить — перед нею святий Петро.

— Великий Праведнику, куди я потрапила? — питає зворушена селянка.

— Добра жінко, хіба ти не бачиш — ти в раю, — відповів Петро.

— Спасибі тобі, великий Боже, що я не потрапила у пекло, — перехрестилася селянка.

— Бідна сестро, як ти могла потрапити у пекло, коли ти тільки-но прибула з нього сюди! — відповів селянці святий Петро.

— Тоді як розуміти…

— Ти хочеш спитати, як розуміти смерть? — перехопив мене на слові.

— Ну так…

— Про це вже давно сказано: «Пощо ви так боїтеся смерті, коли нічого не відаєте навіть про життя!».

— Вибач, але скажи — яка твоя місія тут? — запитав я.

— Я поки що шукаю в цих пісках нашу маму. Я загубив її в пісках і в цих пісках мушу знайти.

— Отже, ти й досі не зустрівся з нею?

— Ні, — сумно похитав головою батько. — Я дуже давно… кожної хвилини, кожної години не перестаю шукати, хоча знаю, що вона десь тут… поруч.

— А ти впевнений, що чиниш правильно? І взагалі, хто порадив?

— Тут ніхто не радить, — мовив батько. — Коли потрапляєш сюди, вже все знаєш, що робити і що чекає тебе. Ось і я: маю знайти тут твою маму, а далі будемо навіки разом. Ми покинемо ці піски і підемо далеко-далеко, де буде дуже

1 ... 25 26 27 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дай сили заплакати. Роман-видіння», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дай сили заплакати. Роман-видіння"