Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Пiд тихими вербами 📚 - Українською

Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Пiд тихими вербами" автора Борис Дмитрович Грінченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 64
Перейти на сторінку:
вам, що такi добрi, зарятували мене дуже!.. Тепер я трохи заробив, трохи хлiба продав, то спроможен вам оддати.

Витяг гаманця, розшморгнув, добув iззвiдти два червiнцi i положив бiля себе на полу.

— Вiзьмiть, спасибi вам, бо сам не встану!.. Вiзьми, Васюто!

Васюта взяв грошi.

— Е, братику! — скрикнув. Так не годиться! Ми тобi давали все такими здоровими та бiлими, та скiльки їх надавали!.. Що поки я донiс, так i поперек у мене замалим не луснув! А ти даєш тiльки двi маленькi жовтенькi кружалочки! Я так не хочу.

— Бери, яке дають! — одказав Грицько смiючися.

— Нi, не хочу!

— От же й я не хочу! — озвався Зiнько. — Щось я надумав, — не знаю тiльки, чи до ладу буде моє слово. Нам тепер не так уже сутужно на грошi; хлiб зародив, то не будемо бiдувати. Мабуть, можна буде нам так обiйтися, щоб не брати зараз оцих двадцяти карбованцiв, а повернути їх на одну добру дуже штуку.

— Ану-ну, на яку? — зацiкавилися товаришi.

— От ви самi бачили, — казав далi Зiнько, — що цi грошi не погане дiло зробили: i чоловiковi запомогли, i дали йому спроможнiсть, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нiчого собi, закривилися ми на людей, — ну, а, може, так трапиться, що нам на грошi буде сутужно i треба буде помочi так саме, як от Грицьковi треба було. I добра б рiч, коли б завсiгди ми могли в пригодi товаришевi пособити, щоб вiн не йшов кланятися глитаям.

— Дак що? I пособимо, коли буде на той час чим пособити, — сказав Карпо.

— Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсiгди було, повсякчас. Нехай оцi грошi та до нас i не вертаються, а будуть у нас товариськими грiшми. Кожен нехай кине п'ять карбованцiв, i положимо тi грошi в касу в городi… Є там така зберегательна каса, що як грошi в їй лежать, то й процент на їх iде. От i на цi грошi буде процент iти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай вiзьме їх або всi, або скiльки потреба.

— I нехай вiн той процент, що й каса, платить: тодi в нас грошей не меншатиме, а бiльшатиме, порадив Карпо. — Як з процентом, то чоловiк i грошi швидше вертатиме.

— _ Нi,вiдповiв Зiнько, — може, й не той, а трохи менший.

Усiм ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й вiн пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак вiн просить Зiнька: нехай пiдожде йому п'ять карбованцiв, а з тих десятьох, що вiн йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зiнько пристав на те.

— Шкода тiльки, що мало в нас грошей буде: тiльки двадцять карбованцiв, — сказав Зiнько.

— Дак же нема з чого нам побiльше й давати, — вiдмовив Карпо.

— Це так, — згодився Зiнько. — То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.

— _ О,_ дак у мене зараз є такий товариш! — скрикнув Васюта. — Гарний чоловiк, кращий за мене — куди! Дмитро Василенко — вiн менi й родич… такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тiльки чоловiк гарний… i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Вiн уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дiрчата голова, як старе решето… I читати просить щоб навчити його.

— А що ж, — промовив Карпо. — Дмитро справдi чоловiк добрий, — вiн i в громадi за нас був.

— _ I я так думаю, що його треба прийняти, — згодився Зiнько.

— Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв, — упевняв Васюта.

— А я читати його навчу, — сказав Зiнько.

— А хiба такий старий навчиться? — спитав Грицько. — Йому ж так, як i менi,год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.

— А чому не навчиться? Аби схотiв!

Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:

— Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?

— I дуже радий! — зрадiв Зiнько. — Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.

Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.

Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами — усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: «Як присудите забрати в мене землю — жалiтимусь далi». Вони покрутились-покрутились та й кажуть: «Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!» А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.

Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло, — через те хоч i взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а їм землi не вiддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.

— Таке тепер на мене зло, що й годi! — розказував Грицько.

— Лютий рiд i немилосердний, — промовив Карпо.

— Це такi, що зубами на свiтi живуть, — доточив Васюта.

— Що лютi, то так, промовив Зiнько, — а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.

— Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо тi й люди плодяться? Уже б, здається, й годi! — вигадував Васюта. — А то, мабуть, скоро лани будуть такi куценькi, як заячий хвiст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.

— Та нi, вже пiзно, вiдмовив Карпо.

— Справдi-таки пiзненько, — згодивсь i Зiнько. — Нехай уже в четвер — свято… Тiльки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самi ми сходилися читати, а й

1 ... 25 26 27 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пiд тихими вербами», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пiд тихими вербами"