Читати книгу - "Справа Сивого"

— Я його заснував разом із професором Виноградовим[68].

— З метою... — натиснув голосом Краукліс.

Рубін знову нервово смикнувся.

— З метою обміном досвіду із закордонними металургами.

Товариш Краукліс зіщулився:

— Обмін — це коли ти мені, я тобі?

— Зрозумійте, — голос Рубіна раптом затремтів. — Без обміну інформацією наука не може просуватися вперед, і наукові журнали тут відіграють роль...

Начальник відділу ДПУ задоволено посміхнувся:

— Тобто ви підтверджуєте, що журнал «Домез» виконував роль передачі інформації про досягнення радянської металургії за кордон?

Якби Клим міг зааплодувати цьому запитанню! На жаль, йому суворо заборонили будь-яким чином виявляти свою присутність — а так хотілося показати, що він зрозумів та оцінив тонкий хід товариша Краукліса. Щоб стримати себе, хлопець затиснув власні долоні поміж стегнами та сидінням стільця — так надійніше.

Професор Рубін опустив голову ще нижче.

— Громадянин Виноградов уже дає свідчення. А що ви можете розповісти про нього?

Голос Рубіна став глухим, неначе з діжки.

— З Андрієм Павловичем ми разом викладали у Катеринославському гірничому училищі, де він створив першу в країні лабораторію металографії. Потім ми разом перейшли у новостворений Металургійний інститут...

— Виноградов мав зв’язки із закордоном? — перервав його Краукліс.

— Мав, — ще глухіше сказав Рубін. — Наука не може розвиватися без зв’язків.

— З Німеччиною? — уточнив Краукліс.

Рубін зітхнув:

— Андрій Павлович їздив до Німеччини у складі офіційної делегації.

Клим із захопленням дивився, як від кожного запитання Краукліса професор смикається, неначе в нього влучила куля. Отак би й собі навчитися вести допит!

Після підписання протоколу Рубіна вивели, Краукліс підвівся і пройшовся кабінетом, розминаючи ноги.

— Тут усе зрозуміло, — сказав він. — З такими трійка розбирається за дві хвилини. Але оскільки це не просто шпигунство, а ціла організація — Інженерний центр, то судити їх будуть відкритим судом. А це вже зовсім інша історія. Тут потрібно, щоб на суді зізнавалися, а не лекції читали. Зрозуміло?

Слідчий виструнчився:

— Так точно!

Клим разом із ним підскочив зі стільця. Цей рух не залишився непоміченим начальством.

— А, Шпакуватий! Як справи? Розібрався, що до чого?

— Розбираюся, товаришу Краукліс! — зам’явся Клим, бо насправді не мав чим хвалитися.

— Добре. Тільки враховуй, що тут не інститут, де можна бути вічним студентом. Тут результат потрібен, і якнайшвидше. Зрозуміло?

— Так точно, — Клим по-військовому розправив плечі і навіть спробував клацнути підборами, але не вийшло.

Краукліс скептично посміхнувся:

— Ну то йди працюй.

У коридорі було гамірно — зранку засідала трійка, і секретарі снували сюди-туди з кипами справ. Дорогою до свого кабінету Клим раптом побачив знайомий чорний капелюх і зупинився. Біля вікна, притулившись до стіни, стояв меламуд, той самий учитель з підпільної єврейської школи, що в його арешті довелося нещодавно взяти участь. Поруч із меламудом височіла фігура у формі, але обличчя видно не було — лише німб кучерявого волосся. Чоловік у формі щось темпераментно говорив, меламуд зрідка відповідав. Клим прислухався, намагаючись розібрати, про що йдеться, але мова, якою говорили двоє, була геть незрозумілою. Втім, співрозмовники, певно, відчули увагу з боку сторонніх, тому що високий у формі сказав коротку фразу й обернувся, відкриваючи Климові знайоме гостре обличчя. Вайсман, а це був він, побачивши Клима, вичавив із себе посмішку, махнув рукою, немовби завершуючи розмову з арештованим, і зробив кілька кроків уперед.

— Привіт, Климе! — сказав він. — А я оце кажу ребе Гольцману: ваше щастя, що дали всього рік. Рік мине швидко. І взагалі, чому б вам, кажу, не перебратися у Сталіндорф? Радянська влада зробила для вас спеціальний єврейський національний район. Практично Земля обітована. Працюй, живи, всі свої! Правильно? — він подивився на Клима, немовби від його згоди щось залежало, і зітхнув.

І навіть у кабінеті, вмощуючись за своїм столом, він просторікував далі:

— Ну от скажи мені, товаришу Климе, чому наш народ такий темний? Є ж серед наших справжні а їдише копф[69]. Ну хоч би професор Писаржевський[70]. Ректором у гірничому був, знаєш?

Клим неуважно покивав головою — йому з думки не йшли слова товариша Краукліса про результат:

— Це ще до мене. Ми хімію вчили за його підручником.

— От бачиш! Академік, цілий інститут має, міг би просто свої молекули вивчати, а він до того ще й у журналі «Природа» пише, розвіює релігійний дурман. І за кордоном його публікують.

— А оце вже зайве, — стрепенувся Клим.

— Що зайве?

— За кордоном. Краще тут.

— А! Твоя правда, — Вайсман почухав кучеряву голову.

Як же найшвидше дати результат? Може, Яворницький теж якийсь журнал видає?

— Ну, або Ханна Левін[71]. Батько — простий робітник з Брянки, а вона — письменниця, у Червону Армію добровольцем пішла і пише, до речі, на їдиш, пише, щоб дітей рабини не туманили...

А може, Яворницький листується з кимсь звідти?

— Бачиш, які є люди. А ці? — риторичним питанням завершив Вайсман свою промову. Він вочевидь щиро переймався долею свого народу.

Клим поклав руку на плече старшого товариша:

— Та не переживай ти так, Гаврило. У нас теж різні люди. Візьми, наприклад товариша Петровського, всеукраїнського старосту, чи товариша Чубаря, голову Ради Народних Комісарів, обидва ж наші, катеринославські. А з іншого боку — цей Яворницький, ретроград і ворог.

А може, не тільки листується. Може, у нього і документи якісь є.

— Твоя правда, — зітхнув Вайсман. — Українці теж різні.

Документи! Клим ухвалив про себе рішення. Це дорога до швидкого результату.

І тепер вже з усією увагою повернувся до розмови.

— Але настане час, Гаврило, коли не буде ні українців, ні євреїв, ні християн, ні юдеїв, а лише єдиний радянський народ! Побачиш!

— Настане, — зітхнув Вайсман без належного захоплення, і Климові це не сподобалося.

— Ну що, тобі не перепало від лисого?

— Якого лисого?

— Того, що нас зустрів на вулиці у мій перший день, ну, коли ми ще сукню дивилися?

— А-а! Цей...

Марусині очі попри звичайний молодий блиск видавали стривоженість, і Клима це тішило. Якщо дівчина переживає, значить, він їй не байдужий.

— Бо ти казав, що з роботи втік. Заради мене, — додала вона, зазираючи в обличчя.

— Утік, — він задоволено всміхнувся. — Але у мене була