Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

Пастка пате­рналі­зму

Як­що ві­ри­ти соціо­ло­гам [2013], понад чверть населе­н­ня Украї­ни (27%) згідна з твердже­н­ням, що «наш народ не змо­же обі­йти­ся без та­ко­го ке­рі­вни­ка, як Сталін, ко­трий при­йде й наведе поря­док». Ще 16% не мають що­до цьо­го чі­ткої думки. І ли­ше 57% із цим не згодні. Май­же четверти­на опи­та­них украї­нців (22%) стави­ться до по­статі Сталі­на пози­ти­вно і ли­ше 37% — не­га­ти­вно (ще 28% — байду­же). Понад трети­на (34%) вва­жає Сталі­на «му­дрим ке­рі­вни­ком, який привів СРСР до мо­гу­т­ності та про­ц­ві­та­н­ня» (не­згодні з цим твердже­н­ням — 47%).

Водночас — і це один із бага­тьох украї­нських парадоксів — абсо­лю­т­на більшість населе­н­ня (74% опи­та­них) знає про зло­чи­ни Сталі­на і по­годжу­є­ться, що він був «жорстоким, нелю­дським ти­раном, вин­ним у зни­щен­ні міль­йонів без­невин­них лю­дей» (не­згодні з цим твердже­н­ням ли­ше 13%). При­близно та­ка сама кі­лькість опи­та­них (15%) хо­ті­ла б «особи­сто жи­ти й пра­цю­вати при та­кому ке­рі­вни­ку краї­ни, як Сталін», нато­мість 73% — не хо­ті­ли б.

Ставле­н­ня украї­нців до Сталі­на — один із бага­тьох ла­к­му­сових папі­рців, який ви­сві­тлює глибоку амбі­валент­ність їхньої сві­до­мості, своєрідний аксі­о­ло­гі­чний вакуум, що виник унаслі­док дис­креди­та­ції старої імперсько-комуністи­чної си­стеми цін­ностей і водночас самодис­креди­та­ції нової си­стеми, пов’язаної з олі­га­рхі­чним капі­та­лі­змом та дис­фу­нк­ціональною на­ціональною державою. Той вакуум заповню­ють ула­мки рі­зних ідео­ло­гій, пере­дсу­дів та стерео­ти­пів, украй супере­ч­ли­вих і ча­сто взає­мови­клю­чних. Пате­рналізм ві­ді­грає в цій екле­кти­чній си­стемі чі­льну роль. Украї­нці, поді­бно до росі­ян, хо­ті­ли б державної опі­ки й «си­льної руки» (80% опи­та­них), але, на від­міну від росі­ян, не хо­ті­ли би при цьо­му жодно­го обме­же­н­ня громадя­нських свобод (ли­ше 36% опи­та­них по­годжу­вались на їхнє ча­сткове обме­же­н­ня заради «стабілі­за­ції»).

Кра­ща осві­та, мо­ло­д­ший вік та ви­ща урбанізованість істо­т­но впливають в обох краї­нах на прозахі­дну, вільнори­нкову, лі­бе­рально-демократи­чну орі­є­нта­цію респондентів, а про­те у ви­пад­ку Украї­ни ще більше на неї впливає те­ри­торі­альне роз­та­шу­ва­н­ня — особли­во йдеться про Захі­дний ре­гіон, а поча­сти й Центральний, де роз­та­шо­вана зокрема й сто­ли­ця. Від­носний успіх праворади­кально) партії «Свобода» на Заході й поча­сти в Центрі краї­ни не супере­чить уявлен­ню про ці ре­гіони як про лі­бе­ральні­ші порі­вня­но з Пів­днем і Сходом, оскільки авторита­ри­стська «Свобода» не має й близько на Заході то­го політи­чно­го впливу, що йо­го має на Пів­дні і Сході ма­фійноо­лі­га­рхі­чна Партія ре­гіонів у сою­зі з пере­формовани­ми промосковськи­ми комуністами.

Власне завдя­ки своїм центрально-захі­дним областям Украї­на у більшо­сті соціо­ло­гі­чних опи­тувань (зокрема й що­до ставле­н­ня до Сталі­на) помі­т­но від­рі­зня­є­ться від Росії. Так, у Захі­дному ре­гіоні є ли­ше 6% си­мпати­ків Сталі­на, у Центральному — 20%, у Пів­ден­ному — 28%, у Східному — 36%, ти­м­ча­сом як у Росії — 28% (трохи менше — в сто­ли­ці й вели­ких містах, значно більше — на пери­фе­рії). Так само і з те­зою про Сталі­на як «жорстоко­го, нелю­дсько­го ти­рана». Не по­годжу­є­ться з нею ли­ше 4% респондентів на Заході, 11% у Центрі, 16% на Пів­дні, 22% на Сході. У Росії та­ких респондентів — 20%. У те, що «наш народ не змо­же обі­йти­ся без та­ко­го ке­рі­вни­ка, як Сталін», на Заході ві­рить 9%, у Центрі — 30%, на Пів­дні — 33%, на Сході — 36%. У Росії в це ві­рить 30% опи­та­них.

Пів­тори Украї­ни

Про засадни­чу анти­совє­тськість Заходу, ко­трий за цін­нісни­ми орі­є­нта­ці­я­ми значно ближ­чий до Польщі і країн Балтії, ніж до Росії та Східної Украї­ни, напи­сано вже чи­мало. Нато­мість про особли­вості украї­нсько­го Центру, ко­трий від­рі­зня­є­ться від Сходу і Пів­дня не так ради­кально, а все ж соціально значу­що, — ві­до­мо менше. Захід був інкорпорований до СС­СР допі­ру після Другої сві­тової війни, завдя­ки чо­му за­знав істо­т­но меншої совє­ти­за­цїї та руси­фі­ка­ції, ніж ре­шта краю. Про­те ще ва­ж­ли­ві­шим для ре­гіону був йо­го досвід пере­бу­ва­н­ня у складі Першої й Другої Ре­чі Посполи­тої та, особли­во, Га­бс­бу­рзької імперії. За всі­єї «недоє­вропейськості» цих утворень, їхній державний устрій, політи­чна і правова ку­льтура, повся­к­ден­ний га­бі­тус засадни­чо від­рі­зня­ли­ся від тих, що бу­ли у Московському царстві, Російській імперії і, вре­шті, Совє­тському Сою­зі.

Принципова від­мін­ність украї­нсько­го Пів­дня і Сходу від ре­шти краю поля­гає в то­му, що він ні­ко­ли не мав іншо­го політи­чно­го і ку­льтурно­го досвіду, крім російсько-совє­тсько­го. Центр Украї­ни у цьо­му сенсі є проміж­ним ре­гіоном — він не був ані у складі між­воєн­ної Польщі, ані у складі Австро-Угорщи­ни, а про­те істори­чно нале­жав до польсько-ли­товської Ре­чі Посполи­тої, ін­ститу­ційний і ку­льтурний вплив якої (у ши­рокому значен­ні сло­ва) збе­рі­га­вся ще принаймні сто років після її зни­к­не­н­ня. Це стосує­ться не ли­ше Прав­обереж­жя, де польська шля­хта збе­рі­га­ла до­мінант­не станови­ще до 1860-х років, а й Лі­в­обереж­жя, де до­мінант­не станови­ще збе­рі­га­ли коза­цькі елі­ти. Ці елі­ти, варт нага­дати, політи­чно виводи­ли­ся з Геть­ман­щи­ни — квазі­державно­го утворе­н­ня під московським про­текторатом, яке в ін­ститу­ційному пла­ні бу­ло фа­кти­чною копією Ре­чі Посполи­тої (і, від­так, чу­жорі­дним ті­лом у рамках імперії, ко­тра зре­штою й лі­квідувала йо­го в 1764 ро­ці).

Ко­ло­ніза­ція Пів­дня та Сходу роз­поча­ла­ся при­близно в той самий час — після лі­квіда­ції імпері­єю Кри­мсько­го ха­нату, ко­трий, власне, й контро­лю­вав до то­го ча­су сьо­годні­шній пів­день та схід Украї­ни — так зване «Ди­ке Поле». Та­ким чи­ном російське до­міну­ва­н­ня на цих те­ренах виводи­ться більш-менш із то­го само­го ча­су, що й на Прав­обереж­жі та Лі­в­обереж­жі, — з кі­нця XVIII сто­лі­т­тя. І рі­зни­ця між сьо­годні­шнім Пів­днем і Сходом Украї­ни та її Центром походить не так із то­го, що бу­ло після їхньої інкорпора­ції до імперії, як із то­го, що бу­ло до, — з від­сут­ності будь-яко­го іншо­го досвіду (і ло­я­льності), крім імперсько­го, в одному ви­пад­ку, і з йо­го наявності — в другому.

Щоб поба­чи­ти цю рі­зни­цю, досить гляну­ти на електоральну мапу Украї­ни, де на Заході й у Центрі ось уже кі­льнад­цять років стабільно пере­мага­ють проукраї­нські/проє­вропейські партії й канди­дати (так звані «помаранче­ві»), а на Пів­дні та Сході — совє­то­фільські / проє­вразійські (Партія ре­гіонів та її сателі­ти-комуністи). Ко­жен, хоч трохи обі­знаний з істори­чною гео­графією, ле­г­ко поба­чить, що «помаранче­ва» Украї­на закі­нчу­є­ться там, де закі­нчу­вала­ся Річ Посполи­та й Геть­ман­щи­на і де почи­нало­ся «Ди­ке Поле».

Блиску­чий мі­кро­аналіз цьо­го ци­вілі­за­ційно­го, по суті, поділу проробив кі­лька років то­му Кійт Дарден (Keith Darden) у стат­ті «Imperial Legacies, Party Machines and Contemporary Voting in the 2010 Ukrainian Presidential Elections». Там він роз­глянув електоральну поведінку жи­телів Балтсько­го і Лю­ба­ші­всько­го ра­йонів на пів­ночі Одеської області, що ме­жу­ють із Він­ни­цькою. Особли­вістю цих ра­йонів є те, що по їхній те­ри­торії вздовж рі­ч­ки Коди­ми