Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

де працювали і в’язні, і вільнонаймані. Далі був тартак. Потім електростанція, ливарня і сушарня. Уздовж правого паркану зони тягнулася довга відгороджена колючим дротом смуга землі, на якій в’язні вирощували овочі для адміністрації. Навпроти огорожі стояло два довгих бараки — деревообробні цехи. Вони були старі-престарі: колоди в стінах давно потріскалися й почорніли, стіни зігнулися, осіли, місцями були скріплені поперечними дошками й болтами, і їхні вікна опинилися майже на землі. Перед цими цехами стояли величезні штабелі пиляного лісоматеріялу, який перетворювали на шафи і столи різних форм і розмірів.

Далі по периметру високого дерев’яного паркану і огорожі з колючого дроту знаходилися два нові цехи з білої цегли. Стіни високі, вікна великі. Порівняно зі старими дерев’яними бараками, з яких віяло минулим, ці світилися оптимізмом. Вони немов промовляли: ми щойно почали своє життя і призначені для довгого майбутнього. Для майбутнього! “Отже, — подумалося мені, — політичний концтабір — це не тимчасове явище, а постійне. Якщо центральна влада в Москві планує політику і уявляє її в перспективі, то тут є те, що вона має на увазі — справжнє, а не якісь пропагандистські бульбашки для замилювання очей мільйонам громадян. Виходить, центральна влада знає, що ідейної єдности совітського суспільства не буде, що завжди існуватимуть політичні опоненти і вона їх завжди репресуватиме. І це, між іншим, вказує на те, що вона представляє не весь народ, а його частину”.

В університеті, вивчаючи революцію, що була в минулому, я питав професорів, чи можлива революція в майбутньому. Відповідь була одна: неможлива, бо в совітському суспільстві, мовляв, встановилася ідейна єдність. Так ось, смію запевнити, — оці два невеликі цегляні цехи доводять, що ідейної єдности не буде. Це означає, що професори брехали, що наукова істина для них не є найвищою цінністю і що вони не стільки вчені, скільки пропагандисти провідної партії, речники не об’єктивної істини (як мало би бути!), а захисники суб’єктивних інтересів партії. Сумно, що наука перестала бути наукою!

У цих нових цехах виробляли ящики для телевізорів та футляри для годинників “Зозуля”: дерево різали, стругали, наклеювали шпон чи текстурний папір, шліфували, фарбували, полірували доводили до кондиції вручну і відправляли. Сморід від лаку стояв неймовірний. Окремі в’язні носили респіратори, та це не рятувало від дерев’яного пилу в суміші з бозна-чим.

Ми з Віруном увійшли до складу готової продукції. До нього підходила залізнична колія.

— Усі, хто думає тікати, — промовив Вірун, — приходять сюди й дивляться, як меблі зі складу завантажують у вагон, як менти перевіряють його, запломбовують, супроводжують за зону, перевіряють знизу і відправляють геть. Шафи запаковують у ящики саме тут. За ними постійно спостерігає комірник. Він — в’язень. Завскладом вільнонайманий мордвин, проте він тут не завжди. Переважно під час завантаження вагона. Якщо перед тим запакувати людину в шафу, то і при ньому можна ящика з шафою занести до вагона.

— А в’язні думають про втечу? — запитую я Віруна.

— Аякже, постійно, — відказує. — Ну, ясна річ, не всі. Але з тих, у кого весь строк попереду і строк великий, багато хто хотів би втекти. Спроба втечі у такий спосіб була рік-півтора тому. Карні злочинці запакували свого “кориша” в ящик з шафою, дали йому ніж і пилку-ножівку, але не просвердлили в шафі жодної дірки. Шафа зачинилася щільно. Повітря забракло. Він із середини не міг пропиляти дірку, бо нізвідки було почати: не було щілини, куди можна було встромити кінець ножівки й почати пилять. Коли вагон у Потьмі червонопогонники передавали залізничникам, він почав стукати й кричати. Відкрили вагон і його витягнули. Втікача засудили, добавили три роки й відправили в тюрму, а в складі замінили всіх людей. Нові, розбавлені стукачами, не довіряють один одному і того з ними поки що не можна домовитися.

— Степане, а ти готовий тікати?

— Так, звісна річ! Готовий! А ти, Левку?

— Також готовий. Лишень спочатку треба добре вивчити обставини. І коли б були шанси на втечу, то я пішов би на це. Степане, а коли б ми опинилися на волі, то який план подальших дій ти собі уявляєш?

— Підпілля! Уб’ємо міліціонера й заберемо пістоль. З одним пістолем легше добути другий і так далі.

— Ти думаєш, що знайшов би сім’ю, яка взялася б нас ховати?

— Знайду!

— Гаразд. Залишимо тему, як і що будемо робити, коли вирвемося з табору. Подумаймо, як вирватися. Ти вже трохи знаєш людей у зоні. Дуже обережно вивчай людей, що працюють тут на складі і придивляйся до інших варіянтів.

Далі ми обійшли механічний цех і зайшли до кузні. Старший кремезний чоловік щось грів на горні, а біля ковадла ми побачили чоловіка явно зухвалого вигляду. Трохи вищий за середній зріст, міцної спортивної будови з великим молотом у руці. Розставивши широко ноги, стояв з високо піднятою головою, дивився прямо на нас і посміхався. Ми підійшли. Я простягнув руку для привітання, дивлюся йому просто в очі з мовчазним запитанням: “Що ти за чоловік?” Він не відводить очей і з тією ж прямотою, мабуть, повторював щодо мене таке ж запитання.

— Лук’яненко Левко.

— Маменко Олекса, — не відводячи очей, називає себе.

— Ви звідки? — питаю.

— З Донбасу, з Краматорська. А ви?

— З Чернігівщини. А судили у Львові. Важку роботу маєте. Такий великий молоток, — показав очима на те, що Олекса тримав у руці.

Він ще більше виструнчився і з гордістю каже:

— Це найбільший молоток. І немає тут сильнішого за мене, хто міг би гепати, як я!

Коваль розпечене залізо залишив у горні і повернувся до нас.

— Так, — каже, — Олекса добрий молотобійник.

— Ви хочете навчитися ковальства? — питаю Маменка.

— Ні. Я задоволений з того, що цей найбільший молот у моїх руках і що ніхто так не може бити, як я. Особливо мені радісно, коли йде начальник загону чи кум Агєєв. Я ставлю молот на ковадло, кладу обидві руки на ручку і зверхньо сміюся над ними: ну, хто з них, цих миршавих нікчем здужає зрівнятися зі мною?!

— Який у вас термін ув’язнення?

— Десять років. А у вас?

— П’ятнадцять. Скільки вам ще сидіти?

— Більше ніж відсидів.

— Гаразд, земляче, ще зустрінемося. А поки що бувайте здорові!

Ми попрощалися й пішли далі оглядати завод.

Невдовзі я довідався, що і в Краматорську на заводі Маменко працював