Читати книгу - "Моя кузина Рейчел"

Я стенув плечима й поліз до кишені по люльку.

— Сікомб вирішить, що так негоже, — сказав я. — Вранці він учує запах.

— Перед сном я відчиню вікно, — сказала вона. — Запах вивітриться з дощем.

— Дощ намочить килим, — сказав я, — а це ще гірше, ніж запах диму.

— Можна витерти ганчіркою, — сказала вона. — Ви такий причепливий, наче дід старий.

— Мені здавалося, для жінок такі речі важливі.

— Важливі, якщо більш немає чим зайнятися, — відповіла вона.

Раптом я усвідомив, покурюючи люльку, сидячи тут у будуарі тітки Фібі, що цей вечір я планував провести зовсім інакше. Я планував холодно процідити кілька слів задля ввічливості й різко розпрощатися, лишивши порушницю нашого спокою приниженою й невдоволеною.

Я поглянув на неї. Вона допила чай і поставила чашку з блюдцем на тацю. Я знову звернув увагу на її руки, вузькі, маленькі, і білі-білесенькі, і мені стало цікаво, чи називав їх Емброуз руками міщанки. Вона носила два персні на пальцях, обидва з коштовними каменями, але вони ніяк не порушували її трауру і загалом пасували їй. Я був радий, що можу тримати в руці люльку і покусувати мундштук; це допомагало мені почуватися самим собою, а не сновидою, заколисаним у тенетах марень. Я мав багато що сказати, багато чого зробити, а сидів, наче той бовдур, перед каміном, не здатний розібратися з власними думками чи враженнями. День, такий довгий і тривожний, закінчився, і мені ніяк не вдавалося визначити, на мою користь, чи ні. Якби ж вона хоч віддалено нагадувала створений мною образ, тоді б я знав, що робити, та зараз, коли вона в цій кімнаті, біля мене, всі образи здавались якимись чудернацькими, божевільними, усі вони перемішались і розчинились у темряві.

Десь там залишилася злісна істота, сердита і стара, оточена юристами; ще одна місіс Пескоу, криклива, зарозуміла; невдоволена розбещена лялька із накрученими локонами; десь там — гадюка, хитра й мовчазна. Жодної з них у кімнаті зі мною не було. Колишній гнів здавався тепер марним, як і ненависть, а щодо страху — як я міг боятися когось, хто не дістає мені до плеча, і в кому не було нічого особливого, крім маленьких рук та почуття гумору? Невже через це один чоловік бився на дуелі, а інший перед смертю написав мені: «Вона вже зовсім мене доконала, Рейчел, мука моя»? Здавалося, ніби я надув бульбашку, а потім став поруч і стежив, як вона танцює в повітрі; але зараз бульбашка луснула.

Треба запам’ятати, думав я про себе, клюючи носом біля мерехтливого вогню, що наступного разу не слід пити бренді після прогулянки в в півтора десятка кілометрів під дощем; від цього притуплюються відчуття й не в’яжеться язик. Я прийшов, щоби боротися з цією жінкою, та навіть почати не встиг. Що там вона казала про сідло тітки Фібі?

— Філіпе, — почувся голос, дуже спокійний, тихий, — Філіпе, ви вже майже спите. Може, вам краще піднятися до себе?

Я розплющив очі, здригнувшись. Вона сиділа поруч, дивилася на мене, склавши руки на колінах. Я скочив на ноги, ледь не перевернувши тацю.

— Вибачте, — сказав я, — певно, це сталося, бо я скрутився на тому табуреті, і мене почало хилити в сон. Я звик сидіти в бібліотеці, простягнувши ноги.

— Ви сьогодні находилися, чи не так? — запитала вона.

Голос її звучав досить безневинно, та все ж… Що вона мала на увазі? Я похмурнів і стояв, не зводячи з неї очей, вирішивши не відповідати.

— Якщо завтра вранці буде гарна погода, — сказала вона, — ви дійсно знайдете мені спокійного сумирного коня, на якому я зможу проїхатися бартонськими землями?

— Так, — сказав я, — якщо ви бажаєте.

— Не хотілося б вас турбувати; мене поведе Веллінґтон.

— Ні, я залюбки прогуляюся з вами. Мені більше немає чим зайнятися.

— Хоча, стривайте — сказала вона, — ви забуваєте, що завтра субота. А це означає, що завтра вранці ви маєте платити працівникам. Почекаємо до обіду.

Я розгублено поглянув на неї.

— Святі небеса, — сказав я, — звідки, на Бога, вам відомо, що я плачу працівникам по суботах?

На мій страх і подив, у її очах раптом знову з’явився блиск, сльози, як тоді, коли ми говорили про мій десятий день народження. І голос її звучав тепер різкіше.

— Якщо ви не здогадуєтеся, — сказала вона, — то ви не такий уже й кмітливий, як мені здавалося. Зачекайте, у мене для вас подарунок.

Вона відчинила двері, перейшла в синю спальню навпроти, і повернулася за мить із ціпком у руці.

— Ось, — сказала вона, — візьміть, він ваш. Решту ви можете розібрати й роздивитися іншим разом, та це я хотіла передати вам власноруч, сьогодні.

Це був ціпок Емброуза. Той, із яким він постійно ходив, на який спирався. Із золотою облямівкою й ручкою у вигляді собачої голови, вирізьбленою зі слонової кістки.

— Дякую, — сказав я, зніяковівши, — дуже вам дякую.

— А тепер ідіть спати, — сказала вона, — прошу, йдіть скоріше.

І вона виштовхала мене з кімнати, зачинивши двері.

Я стояв у коридорі з ціпком у руках. Вона не дала мені часу побажати доброї ночі. З будуару не було чути ні звуку, і я повільно пішов коридором до своєї кімнати. Я думав про вираз її обличчя, коли вона давала мені ціпок. Колись, не так давно, в інших очах я бачив той самий правічний змучений вираз.

У тих очах теж ховалися стриманість та гордість, разом із таким самим приниженням, з таким же благанням. Напевно, подумав я, увійшовши до кімнати Емброуза й роздивившись такий до болю знайомий ціпок, напевно, просто колір очей у них однаковий і національність. Більше нічого спільного в них бути не могло: у жебрачки з берега Арно та моєї кузини Рейчел.

9

Наступного ранку я спустився рано, одразу після сніданку пішов до стайні, викликав Веллінґтона, і разом ми попрямували до кімнати для збруї.

Так, там знайшлося з півдесятка дамських сідел. Гадаю, я просто їх ніколи не помічав.

— Місіс Ешлі не вміє їздити верхи, — сказав я йому. — Їй треба лише, щоб було на чому сидіти й за що триматися.

— Краще посадити її на Соломона, — відповів старий кучер. — Леді він, може, і не возив, та точно не скине. Щодо інших коней, сер, я не впевнений.

На Соломоні Емброуз багато років їздив на полювання, та тепер кінь переважно проводив час на лугах, і лише зрідка Веллінґтон запрягав його в поїздки. Дамські сідла