Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

не бачитиме, животи надриватимемо зо сміху! Цього ж самого слово честі, бажав і я, тільки не розумів, чого бажаю. То вугілля мені з думки не йде, то пані Бубуліна, то ти... Заплутаний клубок. Коли прокладав штольню, казав собі: «Найперш — вугілля! Вугілля! Вугілля!» І сам ставав наскрізь вугіллям. Та коли кінчав працю й знову бавився з тією старою тюленихою — дай їй боже здоров’я! — то в її обіймах забував і про вугілля, і про всяких там хазяїнів. Та й себе самого забував. А коли залишався сам і мені не було чого робити, мої думки поверталися до тебе, хазяїне, і серце моє розривалося. Камінь у мене був на душі. «Як тобі не соромно, Зорбасе,— кричало все в мені,— як тобі не соромно, Зорбасе, дурити цю добру людину й проїдати її гроші? Доки ти ще будеш таким негідником, Зорбасе? Досить уже!»

Скажу тобі, хазяїне, я зовсім був розгубився: диявол тяг мене в один бік, бог — в інший, вони мене роздирали навпіл. Та ось ти, хазяїне, мовив велике слово, і я прозрів. Я побачив! Розібрав! І ми порозумілися! Ну, то тепер дамо жару! Скільки ти ще маєш грошей? Давай їх сюди! Гуляти так гуляти!

Зорбас витер піт, розглянувся навколо. В око йому впали рештки вечері на софрі — він простяг до них руку і сказав:

— З твого дозволу, хазяїне! Я знову хочу їсти!

Схопивши шмат хліба, цибулину й жменю оливок, він з апетитом почав їсти, потім узяв баклагу й перевернув її над роззявленим ротом — вино забулькало в його горлі. Напившись, Зорбас смачно прицмокнув язиком.

— Оце аж тепер я оговтався.

Він глянув на мене, підморгнув і запитав:

— Чого ти не смієшся? Що ти на мене так дивишся? Таку вже маю вдачу. Сидить у мені якийсь диявол і кричить на мене, і я виконую все, що він мені каже. Як тільки я доходжу до того, що ось-ось розум потьмариться, той диявол горлає мені: «Танцюй!» І я пускаюся в танок. Одного разу, коли помер мій синочок, Димитракіс, на Халкідіці, я отак скочив і затанцював. Мої родичі й друзі, як побачили, що я танцюю перед покійником, кинулись були зупиняти мене. «Збожеволів Зорбас,— кричать,— збожеволів Зорбас!» А я тої хвилини був би справді збожеволів од болю, якби не затанцював. Бо то була моя перша дитина, три роки минуло синочкові, і я не пережив би втрати. Ти мене зрозумів, хазяїне, чи я кажу на вітер?

— Зрозумів, Зорбасе. Зрозумів, не на вітер кажеш.

— А то колись був я в Росії — і туди мене занесло, знов таки на рудник, на мідний, біля Новоросійська. Ну, вивчив я п’ять чи шість російських слів, найпотрібніших для роботи: «ні», «так», «хліб», «вода», «я тебе люблю», «ходи сюди», «скільки». І що ти думаєш? Заприятелював з одним росіянином, запеклим більшовиком. Зійдемось ми з ним, бувало, увечері в портовій корчмі та й кружляємо горілку карафку за карафкою, аж поки нас розбере. А як розбере, тоді вже душі відкриваються; він хоче мені розповісти від початку до кінця все, що бачив і пережив у революцію, а мені теж кортить звіритися йому в усіх своїх пригодах. Та отак за чаркою ми, бач, і побраталися.

Розмовляли ми, вважай, на мигах. Він починав розповідати перший, а я, коли вже нічого не міг уторопати, кричав йому: «Стоп!» Тоді він зривався з місця й починав танцювати — показував у танці все, про що хотів мені розповісти. Так само і я. І все те, чого не могли ми розповісти словами, те передавали ногами, руками, животом або дикими вигуками: «Хай-хай! Гоп-ля! У-у-ух!»

Отож росіянин починав перший: як вони захопили гвинтівки, як почалася війна, як вони дісталися до Новоросійська... І коли неможливо було зрозуміти, що він мені каже, я підносив руку й гукав: «Стоп!» Росіянин умить підскакував і пускався в танок. Танцював він як осатанілий, а я стежив за його руками, ногами, грудьми, очима й розумів усе: як вони вдерлися в Новоросійськ, як убивали буржуїв, як трощили магазини, як вдиралися в будинки й хапали буржуйських жінок. А ті, безсоромні, спершу плакали, дряпалися, кусалися, а потім потроху вгамовувались, заплющували очі й німіли від утіхи. Такі-но вони, жінки...

А потім починав я. Та не встигну, було, сказати й кількох слів, як росіянин, мабуть, уже добре захмелілий,— голова вже, певно, не варила, кричить: «Стоп!» А мені цього тільки й треба! Я підхоплююсь, відсуваю набік стільці і столи та й ну витанцьовувати... Е-ех, до чого тільки докотились люди, тьху! Хай йому всячина! Забули про тіло, дали йому оніміти і розмовляють лише словами. Але що ти скажеш словами, що можуть донести слова? Бачив би ти, любий мій, того росіянина, як він їв мене очима від голови до п’ят і як усе розумів! Я розповідав йому в танці і про свої нещастя, і про мандри, і про те, скільки разів одружувався, і чим займався: що був і каменярем, і шахтарем, і мандрівним торговцем, і гончарем, і комітаджі, і музикою, і продавцем смаженого гороху, і ковалем, і контрабандистом; і як мене запроторили до в’язниці, і як я втік, і як прибився до Росії...

А він усе-все розумів, хоч і був добре напідпитку. Говорили мої ноги й руки, говорив чуб і одяг. Навіть складаний ніж, що висів у мене на поясі, і той говорив... А коли я закінчував, росіянин згрібав мене в обійми й цілував, і ми знову наливали горілки в чарки, і плакали й сміялися, міцно обнявшись. А вдосвіта нас рознімали, і ми, чіпляючись ногою за ногу, ішли спати. А під вечір знову сходилися.

Ти смієшся? Не віриш мені, хазяїне? Мабуть, кажеш собі: «І що це він за байки плете, оцей Синдбад Морехід? Щоб ото вести бесіду танцями?» Але я даю голову навідсіч, Що саме так бесідують боги й дияволи!

Та ти, бачу, вже геть сонний. Тендітний ти занадто, не витримуєш. Ну, то ходи спати, а завтра порозмовляємо. Маю я один план, серйозний план, завтра тобі розповім. А я ще викурю сигарету, може, й скупаюся в морі я весь горю, треба загасити пожежу. Добраніч!

Мені не спалося. «Пішло моє життя намарне,— думав я.— Коли б то можна було взяти губку і стерти з пам’яті все, чого начитався, що бачив і чув, та й піти в науку до