Читати книгу - "Буря Мечів"

— Це сталося після того, як ви скинули з коня сера Робара Ройса,— відчайдушно нагадала вона.

Він прибрав долоню з її руки.

— Я зарубав Робара у Штормокраї, міледі,— мовив він сумно, зовсім не хвальковито.

Його, і ще одного лицаря з веселкової варти короля Ренлі, так-так. Санса чула, як про це говорили жінки біля колодязя, але наче призабула.

— Це коли вбили лорда Ренлі, атож? Який це був жах для вашої бідолашної сестри!

— Для Марджері? — голос його звучав напружено.— Певна річ. Але вона була в Буремості. Й нічого не бачила.

— Та все одно, коли вона почула...

Сер Лорас легенько погладив руків’я меча. Воно було з білої шкіри, а головка — у вигляді алебастрової ружі.

— Ренлі мертвий. Робар теж. То який сенс про них говорити?

Його різкий тон вразив її.

— Я... мілорде, я... не хотіла вас образити, сер.

— Ви й не могли, леді Сансо,— озвався сер Лорас, але з голосу його зникла вся теплота. І під руку він її теж більше не взяв.

Гвинтовими сходами вони піднімалися в мовчанні, яке тільки глибшало.

«Ох, і чого я згадала того сера Робара? — думала Санса.— Я тільки все зіпсувала! І тепер він на мене сердиться». Їй хотілося щось сказати, щоб загладити ситуацію, але на думку спадали якісь безглузді й недоречні слова. «Мовчи, бо тільки гірше зробиш»,— звеліла вона собі.

Лорд Мейс Тайрел зі своїм почтом розмістився позаду королівського септу, в довгій будівлі з лупаковим дахом, названій Дівосклепом по тому, як король Бейлор Благословенний ув’язнив там своїх сестер, щоб їхній вигляд не вводив його у спокусу. Перед її високими різьбленими дверима стояло двоє вартових у золочених півшоломах і зелених плащах із золотою атласною облямівкою; на грудях вони мали вишиту золоту ружу Небосаду. Обидва були височенні, широкоплечі й вузькі в поясі, неймовірно м’язисті. Зблизька побачивши їхні обличчя, Санса збагнула, що не змогла б їх розрізнити. Однакові квадратні щелепи, однакові темно-сині очі, однакові густі руді вуса.

— Хто це? — запитала вона сера Лораса, на мить забувши про своє збентеження.

— Бабусина особиста охорона,— пояснив він.— Їхня мати дала їм імена Ерик та Арик, але бабуся їх не розрізняє, тож називає Лівий і Правий...

Лівий з Правим відчинили двері, й на порозі з’явилася сама Марджері Тайрел — спустилася коротенькими сходами, щоб зустріти гостей.

— Леді Сансо,— вигукнула вона,— як приємно, що ви прийшли! Ласкаво просимо.

Санса опустилася навколішки до ніг своїй майбутній королеві.

— Ви робите мені велику честь, ваша світлосте.

— Кличте мене Марджері. Підведіться, будь ласка. Лорасе, допоможи леді Сансі встати. Можна кликати вас Сансою?

— Якщо ваша ласка.

Сер Лорас допоміг їй зіп’ятися на ноги.

Марджері відпустила його, обдарувавши сестринським поцілунком, і взяла Сансу за руку.

— Ходімо, бабуся чекає, а вона не з терплячих леді.

У коминку потріскував вогонь, від посиланого на підлозі очерету солодко пахло. За довгим столом сиділа дюжина жінок.

Санса впізнала тільки високу й величаву дружину лорда Тайрела — леді Алері, довга срібляста коса якої була скріплена оздобленими коштовними камінцями кільцями. Марджері представила й інших. Тут були присутні три кузини Тайрелів — Мета, Алла й Елінор, усі троє — приблизно одного віку з Сансою. Пишногруда леді Джанна була сестрою лорда Тайрела та дружиною одного з Фосовеїв зеленого яблука; граційна і ясноока леді Ліонетта теж була з Фосовеїв і одружена з сером Гарланом. Септа Ністерика мала негарне, побите віспою обличчя, зате веселий норов. Бліда й елегантна леді Грейсфорд чекала на дитину, а леді Булвер сама була дитина — вісьмох років щонайбільше. Просто Мері можна було звати галасливу й пухкеньку Мередит Крейн, але в жодному разі не леді Мерівезер — палку чорнооку красуню-мирсянку.

Наостанок Марджері підвела Сансу до зморшкуватої і сивої, аж білої, жіночки-ляльки, яка сиділа в голові столу.

— Маю честь представити свою бабусю леді Оленну, вдову покійного Лутора Тайрела, блаженної пам’яті лорда Небосаду.

Старенька пахла трояндовою водою. «Яка вона малесенька!» І нічогісінько в ній не було колючого.

— Поцілуй мене, дитинко,— мовила леді Оленна, посмикавши Сансу за зап’ясток м’якою ластатою рукою.— Як мило з твого боку повечеряти зі мною і моїм дурним курником.

Санса слухняно поцілувала стареньку в щоку.

— Як мило з вашого боку запросити мене, міледі.

— Я була знайома з твоїм дідом лордом Рикардом, хоч і не дуже добре.

— Я ще й не народилася, коли він помер.

— Знаю, дитинко. Кажуть, твій дідусь Таллі теж при смерті. Лорд Гостер, тобі ж казали? Старий, хай і не такий старий, як я. Та все одно в кінці для всіх нас западає ніч, тільки для декого зарано. Кому це знати, як не тобі, бідолашна дитинко. Знаю, тобі дісталася порція лиха. Ми співчуваємо твоїм втратам.

Санса глянула на Марджері.

— Мене засмутила звістка про смерть лорда Ренлі, ваша світлосте. Він був дуже галантний.

— Яка ти добра! — озвалася Марджері.

Її ж бабуся пирхнула.

— Так, галантний, і чарівний, і чистенький. Умів одягатися й усміхатися й купатися, і чомусь вирішив, що цього досить, аби стати королем. У Баратеонів завжди виникали химерні ідеї, оце вже точно. Думаю, це від їхньої таргарієнської крові,— фиркнула вона.— Мене теж якось хотіли пошлюбити з Таргарієном, але я швиденько поклала цьому край.

— Ренлі був хоробрий і ніжний, бабусю,— сказала Марджері.— Батькові він подобався, і Лорасу теж.

— Лорас юний,— твердо мовила леді Оленна,— і дуже вправний у скиданні суперників з коня за допомогою дрючка. Але це не робить його мудрим. Що ж до твого батька... шкода, що я не народилася селючкою з великою дерев’яною ложкою, бо тоді б, може, вбила б трохи глузду йому в голову.

— Мамо,— дорікнула їй леді Алері.

— Тихо, Алері, не смій зі мною в такому тоні говорити. І не називай мене мамою. Якби тебе я народила, певна, я про це пам’ятала б. На мені лежить провина тільки за твого чоловіка, цього лорда-йолопа з Небосаду.

— Бабусю,— мовила Марджері,— не кажіть так, бо що подумає про нас Санса?

— Подумає, що в нас є трохи лою в голові. Принаймні в