Читати книгу - "Буря Мечів"

декого з нас,— стара знов повернулася до Санси.— Це ж зрада, я їх застерігала, у Роберта двоє синів, та й у Ренлі є старший брат, як він узагалі може претендувати на те потворне залізне крісло? Як так, каже на це мій син, невже не хочеш, щоб твоє сонечко стало королевою? Ви, Старки, були колись королями, й Арини з Ланістерами теж, і навіть Баратеони по жіночій лінії, а от Тайрели були простими стюардами, поки не з’явився Ейгон Дракон і не підсмажив законного короля Розлогів на Полум’яному полі. Якщо по правді, навіть наші претензії на Небосад відгонять шахрайством, як і ниють весь час ці жахливі Флоренти. «А хіба це важить?» — запитаєш ти. Ще й як важить, хіба що такі йолопи, як мій син, цього не розуміють. На саму думку про те, що одного дня його онук може приземлити свою дупу на Залізний трон, Мейс надимається, як... стривай, як воно зветься? Марджері, ти у нас розумничка, будь гарною дівчинкою і скажи своїй бідолашній старій і недоумкуватій бабусі, як називається ота дивна риба з Літніх островів, яка, якщо її штрикнути, надимається як куля і стає вдесятеро більшою.

— Її кличуть риба-куля, бабусю.

— Атож! У мешканців Літніх островів з фантазією туго. Моєму синові варто взяти собі рибу-кулю за герб, якщо по правді. Можна ще й корону на неї начепити, як Баратеони на свого оленя, може, це зробить його щасливим. Якщо вам цікава моя думка, то нам слід було триматися подалі від цього кривавого глупства, та коли вже корову видоїли, вершки назад у вим’я не ввіллєш. Щойно лорд Риба-куля надів оту корону на голову Ренлі, ми опинились у багні по коліно, тож тепер нам доведеться тут якось вигрібатися. І що ти на це скажеш, Сансо?

Санса розтулила рота — і знову стулила. Вона й сама почувалася, як та риба-куля.

— Тайрели ведуть родовід від самого Гарта Зеленорукого,— тільки й спромоглася вичавити вона, заскочена зненацька.

Королева колючок пирхнула.

— Так само як і Флоренти, Ровани, Окгарти й половина шляхетних домів Півдня. Як кажуть, Гарт любив сіяти сім’я в родючу землю. Не здивуюся, якщо в нього не тільки руки були зелені.

— Сансо,— втрутилася леді Алері,— ти, мабуть, дуже зголодніла. З’їси з нами трохи вепра й лимонних тістечок?

— Лимонні тістечка — мої улюблені,— зізналася Санса.

— Так нам і сказали,— заявила леді Оленна, яка не збиралася миритися з тим, що її зацитькують.— Отой Вейрис, схоже, гадає, що ми маємо бути вдячні за інформацію. Якщо по правді, ніколи не могла збагнути, який хосен з євнуха. Як на мене, вони такі самі чоловіки, тільки в них ще й корисні деталі відрізані. Алері, ти нарешті звелиш нести їду чи хочеш заморити мене голодом? Ось, Сансо, сідай біля мене, зі мною не так нудно, як з рештою. Сподіваюся, ти любиш блазнів.

Розправивши спідниці, Санса сіла.

— Думаю... Блазнів, міледі? Маєте на увазі... отих у бубонцях?

— У нашому випадку — в пір’ї. А про що, ти думала, я кажу? Про мого сина? Чи цих милих леді? Не червоній, бо з твоїм волоссям ти стаєш схожа на гранат. Якщо по правді, всі чоловіки — блазні, тільки ті, що з бубонцями на головах, кумедніші від тих, що з коронами. Марджері, дитинко, поклич Маслозада, побачимо, чи змусить він Сансу всміхнутися. А ви всі сідайте, чи я вам усе маю нагадувати? Санса, мабуть, думає, що в моєї онуки в почті отара овець.

Маслозад з’явився раніше, ніж подали їсти, вдягнений у блазенський костюм з зеленого й жовтого пір’я та в ковпак. Велетенський круглий товстун завбільшки з трьох Сновид перекотом вкотився в залу, стрибнув на стіл і поклав перед Сансою велетенське яйце.

— Розбийте, міледі,— звелів він. Вона послухалась, і з яйця випурхнула дюжина жовтих курчат і почала розбігатися навсібіч.

— Ловіть їх! — вигукнув Маслозад. Маленька леді Булвер хапнула одне курча і вручила йому, а він, захиливши голову, вкинув його у свою велетенську гумову ротяку та, здавалося, проковтнув цілком. Тоді ригнув, і з носа полетіли крихітні жовті пір’їни. Леді Булвер розпачливо зарюмсала, але сльози миттю змінив захоплений скрик: курча виборсалося з рукава її сукні й побігло по руці.

Коли слуги винесли грибну юшку з пражем, Маслозад почав жонглювати, і леді Оленна, гойднувшись уперед, поставила лікті на стіл.

— Ти знаєш мого сина, Сансо? Лорда Рибу-кулю з Небосаду?

— Це знатний лорд,— увічливо відповіла Санса.

— Це знатний йолоп,— мовила на це королева колючок.— І батько в нього теж був йолоп. Мій чоловік, покійний лорд Лутор. О, не зрозумій мене неправильно, я його дуже навіть кохала. Він-бо був лагідний, і в спальні вправний нівроку, та все одно жахливий йолоп. Полюючи з соколом, примудрився зірватися разом з конем зі скелі. Казали, задивився на небо й не бачив, куди його кінь завів.

А тепер мій йолоп-син робить те саме, тільки замість коня всівся на лева. Вилізти на лева не штука, тільки злізти важко буде. Я його попереджала, та він тільки підсміюється. Якщо в тебе колись буде син, Сансо, бий його частіше, щоб навчився тебе слухатися. В мене-бо був тільки один хлопчик, і я його зовсім не била, так він Маслозада тепер слухається більше, ніж мене. Лев — не ручний котик, казала я йому, а він мені тільки: «ну вас, мамо». Якщо комусь цікава моя думка, то в королівстві забагато цього «ну вас». Усі ці королі більшого б домоглися, якби опустили свої мечі й дослухалися до своїх матерів...

Санса збагнула, що рот у неї знову роззявлений. Вона швиденько закинула в нього ложку юшки, поки леді Алері з іншими жінками хихикали над видовищем, яке влаштував Маслозад, відбиваючи апельсини головою, ліктями й видатним задом.

— Розкажи-но мені правду про цього царевича,— раптом мовила леді Оленна.— Про цього Джофрі.

Сансині пальці завмерли на ложці. «Правду? Я не можу. Не питайте, будь ласка, я не можу».

— Я... я... я...

— Так, ти. Кому, як не тобі, знати? Не заперечую, вигляд він має доволі царствений. Трохи пихатий, та то все, схоже, ланістерівська кров. Однак до нас долітали деякі неприємні плітки. Вони правдиві? Хлопець погано з тобою обходився?

Санса нервово роззирнулася. Маслозад закинув собі до рота цілий апельсин, прожував і проковтнув, ляснув себе по щоці — і видув з носа кісточки. Жінки, захихотівши,