Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

———  Скажи мені вже нарешті, хто зробив це з тобою? Я помщуся за тебе! Я вб'ю будь-кого, обіцяю!

У моєму голосі чулася відчайдушна рішучість. Я стиснув кулаки, відчуваючи, як гнів на тих, хто його поранив, закипає в мені. Стіни, вкриті глибокими тріщинами, напевно, були свідками багатьох подібних історій. Старий потертий килим під ногами мимоволі нагадував про ті давно минулі дні.

———  Ти завжди так кажеш, — зітхнув раптом Карлос. — Але що це означає? Який сенс ти вкладаєш у ці слова?

———  Хіба ти не розумієш? — я глянув на нього і спробував усміхнутися, хоч це було нелегко. - Карлосе, я ж тебе ...

———  Не треба говорити те, про що ти потім пошкодуєш! - Перебив він мене різко, після чого пересів на ліжко. 

Відвернувся. Його плечі знову опустилися. Він виглядав ще більш зламаним, а голос був стомленим. У кімнаті повисла тиша, яка порушувалась лише його важким диханням. Постільна білизна на ліжку була м'ятною і нерівно натягнутою, наче хтось поспіхом намагався надати йому видимості порядку.

———  До того ж мене неможливо кохати! Адже я проклятий, який несе всім тільки смерть.

———  Не говори так!

Я ступив до нього, простягнувши руку, але зупинився, побачивши його вираз обличчя. Воно було спотворене мукою, і я зрозумів, що слова тут безсилі. У кімнаті, де кожен предмет здавався просоченим смутком, його біль вирізнявся особливо яскраво.

———  Це — правда! — раптом голос його зірвався на крик. — Я можу лише вбивати! І все це, - він змахнув руками в різні боки, - є тільки тому, що я вбив багатьох людей. Я це знаю. Я знаю, що вони хотіли жити. Але я також хотів жити! Мене позбавили права жити звичайним життям, і за це я забрав це право в інших. Я вбивав, щоб мене не вбили. І чим більше я вбивав, тим більше потрібно було вбити! 

В його очах застигли сльози, яким він уперто не дозволяв пролитися, а обличчя спотворилось, ніби в страшній масці. Я підійшов до дверей, відчуваючи, як тяжкість його слів тисне на мене. Його біль був майже відчутним, і я не знав, як допомогти йому тоді.

———  Думаю, нам краще продовжити цю розмову наступного разу, коли ти будеш у кращому настрої, — сказав я, намагаючись говорити якомога м'якше. 

Я знав, що ця розмова ще не закінчена, але зараз він був надто пораненим, щоб продовжувати її. Зрештою, кожен із нас вдав, що нічого не було. Час минав, і рани Карлоса поступово загоїлися. Його тіло відновилося, але щось у його очах залишалося назавжди зламаним. Щодня я спостерігав за ним, намагаючись зрозуміти, що відбувається у його голові. Через деякий час Карлос перестав розмірковувати про сенс свого життя, про власні помилки і зажадав розпочати тренування. Я був радий цьому рішенню, вбачаючи в цьому першу ознаку його повернення до нормального життя. Я вивів його з нашого табору обережно, щоб нас ніхто не побачив, і відвів якнайдалі в полі. Була вже весна. Дні стали трохи довшими, тому нам довелося вийти пізніше, ніж я розраховував. Але все ж таки ми зробили це.

Теплий вітерець ласкаво тріпав наше волосся, а світло сонця, що заходило, створювало довгі тіні на землі. Я дав йому один із мечів і прийняв стійку. Карлос стиснув рукоятку меча. Його пальці побіліли від напруження. Він почав атакувати, але атаки його були набагато слабшими, ніж раніше. Кожен його удар був повільним та невпевненим. Мені навіть не довелося особливо напружуватись, щоб відбивати їх. Це було жалюгідне видовище, але я продовжував його підбадьорювати і вигукував якісь безглузді слогани, щоб він продовжував далі. Я бачив, як він бореться з собою, намагаючись подолати слабкість, і моє серце знову боліло за нього.

Якоїсь миті він видихнувся і знесилений сів на землю. Навколо нас тяглося поле. Небо було пофарбоване в м'які відтінки рожевого та лавандового, а останні промені сонця пестили землю, намагаючись зігріти її перед нічним холодом. Його грудна клітка важко піднімалася та опускалася. Дихання було рваним, ніби він намагався вдихнути все повітря, що було навколо нього.

———  Схоже, настав час тобі підкріпитися, — запропонував я, повільно закочуючи рукав і показуючи свою вену. 

Мої рухи були сповільненими навмисно, наче я слідував стародавньому ритуалу, який завжди панував у цьому полі. Але Карлос рішуче відрізав:

———  Мені не потрібна твоя кров, зі мною все гаразд, — він відкинув мою пропозицію жестом, сповненим гордості та впертості.

———  Ти впевнений в цьому? - посміхнувся я.

Губи відразу зігнулися в хитрій посмішці, а нігті подовжилися, перетворюючись на гострі пазурі. Я провів ними по своїй руці, і коли вена стала помітною, кілька крапель крові бризнули на землю. Очі Карлоса миттєво засвітилися червоним, і він кинувся до моєї руки. Його рухи були стрімкими та точними, як у хижака, який нарешті побачив видобуток. Він рухався з такою ж природною грацією, як і дикі звірі, що блукають цими полями в пошуках їжі. І вчепившись своїми зубами, він довго не відпускав мою руку. Я відчував, як його жадібні ковтки поглинають мою кров. Це було приємно і боляче одночасно. Але, спостерігаючи за його рухами, я був радий, що можу допомогти йому хоча б так. Все-таки він зголоднів. Я посміхнувся і провів ласкаво рукою по його неслухняному волоссю, яке вже спадало на плечі. Його волосся пахло пилом і стирчало в різні боки. Я намагався пригладити його, відчуваючи, як під пальцями перекочуються пасма.

———   Не дивись на мене так, — видав він, все ще не відпускаючи мою руку.

Його голос звучав глухо, але я зловив нотку вдячності та збентеження. Це змусило мене засміятися. Він виглядав, як провинена дитина, яка боялася отримати за щось від батьків. Намагався не дивитися мені у вічі. Стояв з опущеною головою і жадібно пив мою кров так, ніби зовсім не їв останні сто років. Пальці міцно тримали мою руку. М'язи на шиї напружено скорочувалися при кожному ковтку. Я не зупиняв. Дозволив випити йому стільки, скільки він сам вважав за потрібне. Вже тоді я був достатньо сильним для того, щоб відновити будь-яку втрату власної крові за кілька годин. Тож я просто стояв і милувався ним.