Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

                    «Втомився я від місячної казки,
                      Втомився я  не бачити дня…»
                                          (Максиміліан Волошин)

Весна того страшного але величного чотирнадцятого року (а вже котре століття чотирнадцятий рік страшний) видалалась на диво теплою, яскравою та бурхливою: квітень радував  приємним сухим теплом, а сніги в горах зійшли рано як ніколи. У кінці квітня я подався в гори – вирішив відкрити сезон мандрівок. 

Раніше я ходив у гори безперервно – і взимку теж. Але відколи мій найкращий  учень загинув в горах – пішов взимку в гори і замерз (можливо, навмисно, можливо випадково – але це окрема трагічна історія), мені як щось відтяло в душі – більше я ходити взимку в гори не міг. Хоча я дуже любив цю жорстоку сніжну красу, це «біле мовчання», цю чистоту замверлого буття… 

Відкривав сезон подорожей я з того часу кожного року в кінці квітня – коли прокидалися гори первоцвітом. Вирішив цього разу піти стежкою, якою не ходив вже багато років: колись я перестав ходити тими місцями, які дуже любив – обрав собі для подорожей інші куточки гір. Захотілось нагадати собі чарівні куточки своїх найкращих мандрівок, побачити знову «вершини життя мого». Я не думав, що ця подорож вийде такою сумною… Я завжди подорожую стежками якими мало хто ходить, або взагалі забутими стежками, якими давно ніхто не ходить… 

Я йшов горами і дивився як весна вирує: цвітуть анемони, лускають бруньки на деревах, з-під землі лізуть спіралі прадавніх папоротей – німі свідки всього, що відбувалося на Землі з часів перших чотирьоногих. Сніги лишилися тільки на самих вершечках гір – як шматки куцих залишків зими. 

Я йшов тими стежками і згадував свої старі подорожі: колись я йшов тут з нею удвох, або з нею і з друзями, чи з нею і зі своїми студентами, а тепер я йду один. Кожну гору в Карпатих я називаю по своєму – ідоді нарую кожній горі чи кожній місцині і річці одразу кілька назв. Десь років двадцять тому, коли я зачитувався творами Толкіна, я називав гори і потоки назвами взятими з його казкових повістей, потім, коли знову перечитував твори Джека Лондона, Юкон та Аляска примандрували в мене своїми назвами в Карпати. Іноді в мене просто вирувала фантазія в японському чи китайському стилях і чергова гора в Карпатах отримувала назву Саєнонакаяма чи річечка раптом називалась Потоком Жовтого Монаха.  

Я йшов і згадував: замість того щоб милуватися красою і забувати про тлінне, я занурювався в ностальгію все глибше і глибше. 

Цим хребтом, по його вкритому лісом гребеню ми йшли колись в липні, коли було добре і лагідне літо і достигла лісова малина. Точніше гірська малина – вона має зовсім інший смак ніж малина рівнинних лісів. А ось і стара колиба. Збереглась – досі стоїть. Я називав її «Хатинка дядечка Ченя» не забуваючи сказати (тим, хто бачив її вперше): «Тут дядечко Чень жив, тут він мив золото, тут його і застрелили за жменю золотого піску…» Цікаво, що багато слухачів вірили в цю нісенітницю про дядечка Ченя. А в той рік ми шли цим хребтом зі студентами: я лишив студентів в колибі відпочивати, а ми з нею вдвох пішли ласувати малиною – солодкою як її уста. Про малину ми швидко забули і почали цілуватися – так, що в голові паморочилося. Один із студентів, якого називали Перець теж пішов поїсти малини і побачивши нас здивовано вигукнув: «Ого!» Щоправда ми не звернули на цей вигук ніякої уваги…

А на цьому схилі, йдучи зарослою стежиною вниз до річки (яку я періодично називав то Андуїном, то Юконом – батьком всіх рік) ми з нею надибали під старою смерекою величезні червоні мухомори і фотографували їх з усіх боків. 

Йду далі – уже долиною ріки. А ось і скеля під якою в основне річище впадає бічний потік з химерною і давньою нині незрозумілою назвою. Я той потік називав Білим Потоком або Біловоддям. Там справді вода ставала інколи білого кольору. Тоді так само – коли ми мандрували горами з нею вдвох. Ми ще зустріли біля цієї скелі старих знайомих, що вже верталися з гір додому. Вони ще почали розпитувати куди ми йдемо. Вона назвала гору – одну з найдикіших в Карпатах, куди навіть туристи не ходять (але дуже красиву). Знайомі ще запитали, чи не боїмося ми йти вдвох в таку забуту Богом і людьми глушину. Вона відповіла зі сміхом: «Ні!» А мені вчулося: «Та мені з ним ніде не страшно!» 

А ось і галявина, яку я назвав Галявина Відлюдника. Ми колись її знайшли випадково – блукали лісом і надибали на цю галявину серед хащів над урвищем річки. Сюди явно давно ніколи не заходив. Тоді ця галявина була вся поросла мохом. Серед галявини стояли три сухі смереки – потім я зрубав їх на дрова. Ми стояли на цій галявині і вирішили, що будемо тепер приходити сюди щороку. І справді приходили. Галявина змінювалась – поросла високою травою і гадючником, що вітав нас кожного липня запашними квітами – від цього запаху паморочилося в голові, майже так само як від нашого кохання (а воно було). А під цим деревом вона сиділа і читала книгу Далай-лами філософствуючи вголос про буддизм. Мені ще чомусь тоді здалося, що вона захоплюється буддизмом не щиро – тільки тому, що я помішаний на буддизмі і їй хотілось зробити мені приємно і бути зі мною «на одній хвилі» як вона любила говорити. Ми тоді часто були з нею на одній хвилі. 

А ось і інша галявина. Я приходив на цю галявину по кілька разів на рік п'ятнадцять років підряд. Якось я прийшов на цю галявину вдвох з нею і ми жили на цій галявині два тижні. Купалися в річці, варили їжу на вогні, цитували Омара Хайяма. Це були найщасливіші два тижні в моєму житті – тільки я про це тоді не здогадувався. 

А ось і водоспад – вода падає бурхливим потоком в ущелині у кам’яну вирву, що нагадує озерце. Ми там купалися разом з нею вдвох голими – вона ще тоді не боялася холодної гірської води. За нами спостерігало заздрісне Сонце.  Промені відбивалися і заломлювалися бризками водоспаду, мені здалося, що наші тіла це тіла богів, що спустились на землю і подарували їх на коротку мить людям.