Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

- Тисячоліттями? - розгублено вимовила я. - Отже, я не єдина. Тож є й інші?

- Тепер ти зрозуміла? У тобі тече наша кров. Нам ще належить знайти обох твоїх дружків.

 Я злякано глянула на вампіра.

- Обох?

 Він говорить про Ейдена і Єна? Серце проти волі застукало частіше. Мені стало страшно за Мелані. Чи так уже все ці брати знають про мене?  

- Єн сильний воїн, - промовив Вік, усміхаючись.  - Перебити поодинці стількох вампірів Маркуса. Я навіть радий, що він тепер один із нас.

- Він живий? - стрепенулася я.

- Живий. Він утік від Маркуса. Його не зможуть утримати жодні стіни, і він, як скажений пес, прорветься крізь зграю шакалів.

 Вампір знову усміхнувся і пильно глянув на мене. Моє серце застукало ще сильніше. Єн справді живий. У мене немов камінь упав із душі. 

- А де другий? - запитав Вік.

 Таке запитання я чула останнім часом досить часто. І відповідь на нього:

- Я не знаю.

- Це дуже погано. Боюся, що він наробив лиха. Відчуваю, що доведеться за ним прибирати і прибирати.

 Я здригнулася і перевела погляд за вітрину кафе. Усередині мене все застигло від несподіванки. 

 Розслабленою і невимушеною легкою ходою до кафе наближався хлопець, який стежив за мною в автобусі. 

 Здається, коло, визначене Віком, як «ми», розширювалося. Я так і знала, що ці двоє якось пов'язані між собою. Неспроста відчувала, що сіроокий хлопець із зупинки особливий і відрізняється від інших вампірів. 

 Ще одне «я». 

 По спині пробіг холодок. Мені здавалося, що наді мною згущуються хмари. Схоже, Маркус - це не найстрашніше зло, яке мене може переслідувати. Ці двоє, точніше, троє. Їх бояться інші вампіри, і я не знаю, наскільки це серйозно, наскільки сильну загрозу вони становлять. Хоча, ні - здається, здогадуюся.

 Що ближче підходив вампір до кафе, то тривожніше ставало на душі. Вік, хоч і говорив, що він не ворог мені, але відкрито заявив, що, якщо я не піду з ними, вони мене вб'ють. 

 Я помилялася. Небеса не наглядають за мною. Ця загадкова і дивна трійця стежила за мною відкрито, справді даючи зрозуміти, що я в них у руках, і мені нікуди від них не подітися. Вони нікому не дозволять заподіяти мені шкоду: звичайним вампірам і навіть нишпоркам Маркуса. Я ЇХ «жертва». З якоїсь причини вони думають, що тільки вони можуть вирішувати, чи залишуся я живою. 

 Я не могла відірвати погляду від хлопця з родимкою під нижньою губою. З ним наближалося щось страшне і моторошне для мене. Він привертав увагу дівчат і жінок, які проходили повз. Навіть хлопці поглядали на нього з цікавістю. Але я бачила страшну силу. Він глянув на мене, коли заходив у кав'ярню і усміхнувся. Але від його світлої усмішки мені не стало легше.

- Вік, що ти їй наговорив? - обурено запитав хлопець, сідаючи за наш столик. - На ній обличчя немає.

 До нас одразу ж підійшла офіціантка. Вона розплилася в сяючій усмішці, приймаючи замовлення в нового відвідувача-красеня.  Він усміхався, і його голос, наче приємна мелодія, лунав у затишній атмосфері невеликого кафе, заспокоював, але тільки не мене. Мій мозок опирався його магії. Я знала, що цей хлопець може бути моторошним монстром. 

- Не зважай на нього, - промовив він, обернувшись до мене, коли офіціантка пішла.

 Його голос анітрохи не змінився. Вампір усміхнувся мені ще більш чарівно і мило. Він простягнув мені руку.

- Я Джонні, - промовив, продовжуючи усміхатися. - Вік називає мене Кеєм. Але Кей означає... «малюк». Мені не подобається. Вибач, що тоді пішов, нічого не сказавши. 

 Я не відповіла і не прийняла його простягнуту для рукостискання руку. Мила посмішка зникла. Я здригнулася, бо він прикрив своєю долонею мою руку, що лежала на столику.

- Вік! - невдоволено вимовив вампір, перевівши не менш сердитий погляд на Віка.

 Я звільнила свою руку і прибрала обидві руки під стіл.

- Я сказав їй усе, як є, - нече нічого й не було промовив Вік.

- Що, як є? - продовжував обурюватися Джонні-Кей. - Ми ще нічого толком не вирішили. Але вона залишиться з нами.

- Залишиться. Хто сперечається? - у свою чергу обурився Вік. - Тільки вона, схоже, зовсім цього не хоче.

 Джонні якось навіть злякано глянув на мене.

- Ні, ні, - промовив він, і в його голосі чулося занепокоєння. - Мей, не можна.

- Я не знаю вас, - вимовила. - Не знаю, хто ви такі й звідки. Я нічого про вас не знаю. Але ви розпоряджаєтеся мною, як своєю власністю. Загнали мене в кут і заявили, що або заберете із собою, або вб'єте, але водночас він, - я кивнула в бік Віка, - стверджує, що не ворог мені. Але якщо я нічого не захочу мати з вами спільного, він, не замислюючись, відірве мені голову.

- Я не казав, що відірву тобі голову, - монотонно заперечив Вік.

- А що тоді? Вирвеш серце? А можна тільки перед цим приспати мене?