Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

За якусь мить моя сутність зібралася докупи, розтяглася до нескінченних розмірів і вирвалась у світ, у знайому, ненависну в’язницю пентакля.

Там, відповідно до прадавніх законів, я негайно втілився.

Вибір у мене був багатий. На кого мені перетворитися? Виклик був надзвичайно потужний — невідомий чарівник нівроку досвідчений, тож його не налякаєш ревучим ураганом чи кістяком з очними ямками, затягнутими павутинням. Отож я обрав делікатну, витончену подобу, аби вразити його своєю неповторною хитромудрістю.

Ідея була справді оригінальна, хоч мені й не личило б вихвалятися. В повітрі зависла величезна бульбашка, що вигравала всіма кольорами веселки. Повітря заповнив тонкий аромат тропічного лісу й невловимий, ледве відчутний звук арф та скрипок. Усередині бульбашки сиділа чарівна дівчина в круглих окулярах на тоненькому носику[11] Дівчина спокійно озирнулась...

I аж завила з обурення:

— Ти!

— Зачекай, Бартімеусе...

— Ти!!!

Примарна музика обірвалася мерзенним рипінням. Замість ніжних ароматів потягло тухлятиною. Личко дівчини-красуні почервоніло, очі вибалушились, наче пара варених яєць, скельця окулярів потріскалися. Рожеві вуста вишкірилися гострими жовтими іклами, що скреготіли з люті. У веселковій бульбашці застрибали язики полум’я, й сама бульбашка загрозливо надулася, готова лопнути. Вона закрутилася так швидко, що повітря аж загуло.

— Послухай-но хвилинку..

— Ми ж домовились! Ми обидва склали присягу!

— Ну, правду кажучи, це було не зовсім так...

— Он як?! Ти вже забув? Так швидко? Там, в Іншому Світі, я не дуже стежив за часом, але ти нітрохи не змінився. Той самий хлопчисько!

Парубчак виструнчився:

— Я тепер відповідальний член уряду..

— Ти навіть не почав голитися! Скільки ж минуло років — два чи три?

—Два роки й вісім місяців...

—Teпep тобі, виходить, чотирнадцять. І ти вже викликав мене знову!

— Так, але... зачекай! Я тоді не складав присяги. Просто відпустив тебе, та й годі! І не казав...

— ... що більше не викликатимеш мене? Але ж це чітко малося на увазі! Я мав забути твоє ім’я, а ти — моє! Ми ж домовились! А тепер...

Обличчя красуні всередині бульбашки стрімко верталося назад сходинами еволюції: чоло запало й поросло шерстю, над кривим носом спалахнули червоні очиці. Окуляри тут були ні до чого, тому волохата лапа схопила їх і засунула до пащі, де гострі зуби стерли їх на порох.

Хлопчисько підняв руку:

— Ти краще не гарячкуй. Спочатку вислухай мене.

— Вислухати тебе?! Чого це я тебе слухатиму, коли в мене ще з минулого разу вся сутність болить? Щиро кажучи, я гадав, що мені знадобиться набагато більше, ніж два роки...

— Два роки і вісім місяців!

— ...ніж два зачухані людські роки, щоб оговтатись від зустрічі з тобою! Ні, я, звичайно, знав, що рано чи пізно якийсь бовдур у відьомському ковпаку знову мене викличе, та не сподівався, що цей бовдур буде той самий!

Хлопчисько набундючився:

— В мене немає відьомського ковпака!

— Все одно ти бовдур! Я знаю твоє справжнє ім’я, а ти витяг мене в цей світ супроти моєї волі! Що ж, гаразд: я розплескаю твоє ім’я по всіх усюдах, аж поки зможу забратися звідси!

— Ні! Ти ж присягався...

— Моя присяга втратила силу! Вивітрилась! Розчинилась! Обернулась на порох! Потрапила не за адресою! Ти не думав, хлопче, що не тільки тобі може спасти на думку вчинити так само?!

Дівоче личко пропало. З бульбашки, ніби силкуючись вибратись на волю, на хлопчиська шкірився лютий звір.

— Помовч хоч одну хвилину! Я роблю тобі послугу!

— Послугу? Та невже? Оце дорога, мабуть, послуга! Ану, послухаймо!

— Тоді трохи помовч і дай мені сказати...

— Гаразд! Чудово! Я вже мовчу!

— От і добре.

— Я німий, як могила. До речі, це буде твоя могила!

— Ну, тоді...

— Цікаво, чи зумієш ти придумати хоч якесь виправдання, яке варто було б почути! Мені щось не дуже віриться...

— Та замовкни вже, будь ласка!!!

Чарівник несподівано підняв руку, і я відчув тиск на зовнішній бік бульбашки. На деякий час мені й справді довелося замовкнути.

Хлопець відсапнув, пригладив волосся й поправив манжети, хоч потреби в цьому не було.

— Отже, — почав він. — Я справді став на два роки старший, як ти правильно зауважив. І на два роки досвідченіший. Я мушу тебе попередити: якщо ти не поводитимешся як слід, я не каратиму тебе Спрямованим Закляттям. Ні. Ти ніколи не відчував Вивертання Шкіри? А Роздирання Сутності? Звичайно, відчував. З такими, як ти, інакше не впоратись[12]. Отож-бо й воно. Краще не дратуй мене.

— Це ми вже знаємо, — відповів я. — Тільки пам’ятай: ти знаєш моє ім’я, а я — твоє. Спробуєш покарати мене — я відповім тобі тим самим. Тож ніхто з нас не виграє, обом буде непереливки.

Хлопець зітхнув і кивнув:

—Так, правда. Нам обом, напевно, слід заспокоїтись.

Він згорнув руки на грудях і кілька секунд похмуро зирив на мою бульбашку[13].

Я й собі похмуро спостерігав за ним. Обличчя його було таким же змореним й блідим — принаймні та його чаcтина, яку я бачив, бо якнайменше половину його затуляла справжня грива. Гарантую, що зачіска цього хлопчини не знала ножиць відтоді, як я зустрічався з ним востаннє: довжелезні пасма спадали йому на плечі чорним засмальцьованим водоспадом.

Що ж до всього іншого, то хлопець, безперечно, трохи подужчав, але не так виріс, як витягся, наче бур’ян, і до того ж вельми незграбно. Ніби якийсь велетень схопив його за голову й ноги, рвонув як слід, а потім покинув: груди вузькі, наче веретено, руки й ноги довгі й ніби ростуть не туди, куди треба, а пальці більше пасували б мавпі.

Його вбрання лише підсилювало цю незграбність: піджак — такий тісний, немовби його намалювали просто на тілі, кумедне довге чорне пальто, черевики з гострими, мов кинджали, носаками, а з кишені стримить носовичок з мереживом, завбільшки з невеличкий намет. Відразу було помітно: хлопчиськові здається, ніби він неабиякий красень.

Тут було з чого покепкувати, проте я вирішив зачекати з цим. Я швиденько оглянув кімнату