Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Привіт, — позаду Степана почувся незнайомий чоловічий голос.

Степан повільно повернувся, сподіваючись, що це не спільник Захара. Але він розумів, що ніхто інший не буде ходити вночі, вдалині він найближчих будинків. Тож залишалося сподіватися, що зараз на нього не націлено зброю.

Повернувшись повністю обличчям до незнайомця, Степан не побачив зброї. Різким рухом він підняв телефон і направив світло ліхтарика в очі незнайомцю.

— Гей, ти чого? — чоловік прикрив очі руками.

Саме це і було потрібно Степану. Продовжуючи світити в обличчя, він зробив кілька великих стрибків і з розгону збив незнайомця з ніг.

Тепер Степан міг диктувати свої правила. Він обіперся коліном об грудну клітину чоловіка, тим самим притиснувши його до землі. Нарешті у нього з'явився шанс роздивитися, хто це був.

— Якого дідька... — чоловік не зрозумів, що сталося. Він вдарився головою, і йому знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти: він лежить на холодній землі. Ліхтарик світив йому в обличчя, тож він не бачив обличчя того, хто збив його з ніг. Однак він все ж таки знав, хто це був.

Степан впізнав в незнайомці чоловіка, якого він мало не збив вранці своєю машиною. На грудях висіла та сама сумка-бананка.

— Хто ти? Хто тебе підіслав? На кого ти працюєш? — Степан ставив запитання, сильніше давлячи своїм коліном.

— Пішов ти! — чоловік спробував відповзти, чи зіштовхнути Степана з себе, але нічого не вдалося. Тож він поцілив кулаком у єдине місце, яке міг розрізнити через ліхтарик — у руку з телефоном.

Не втримавши телефона, Степан впустив його, долоня трохи заніміла. Одразу після цього він побачив кулак, що був націлений в його обличчя. І не дивлячись на те, що у незнайомця не було місця для добрячого розмаху, щоб кулак завдав серйозної шкоди, Степан відхилився. Тож кулак лише трохи зачепив щелепу, на якій був синець. Степан відчув біль, який одразу перемістився у скроню і застряг, наче спиця.

Незнайомцю саме це і було потрібно — Степан послабив натиск коліна, коли відхилився. Різким рухом чоловік скинув з себе детектива, перекотився і став на ноги. В очах все ще було досить темно, світло від ліхтарика збереглося на сітківці, тож половини вулиці та лісу незнайомець все ще не бачив.

Обидва стояли і дивились один на одного, вони були готові до нової сутички.

— Хто ти такий? — продовжував ставити запитання Степан. Він збирався знову вступити в бійку і спробувати відправити в нокаут незнайомця. А там вже зв'язати і отримати відповіді чи відвезти у найближче поліційне відділення. Щоб той відповів, що вони зробили з підлітками, і де ті зараз.

— *Superiores invoco spiritus! Adiuva me ut ab hoc homine sine noxa sim, — незнайомець почав казати щось незрозуміле.

— Відповідай мені! — Степан ледь стримував себе в руках. Він втрачав дорогоцінний час. — Сам винен! — він стиснув кулаки і кинувся до чоловіка. За два кроки до своєї цілі Степан заніс кулак для удару, та коли той майже досяг своєї цілі, чоловік просто зник.

Степан стояв і кліпав з відкритим ротом. Серце шалено калатало. Руки почали тремтіти.

— Довго ти збираєшся поводитися, як печерна людина? — голос незнайомця почувся позаду. Він стояв за десять метрів від Степана, поруч з машиною Захара.

— Якого дідька?.. — Степан не збирався здаватися просто так. Цей чоловік просто знущався з нього. Його самовпевнена поведінка вказувала на те, що він щось знає.

Не довго думаючи, Степан знову пішов до чоловіка. І знову він не встиг вдарити. Кулак прокреслив шлях через порожнечу, Степан трохи похитнувся від несподіванки, а кулак досяг капота.

— От же ж стерво... — він завив від болю. Степан трусив рукою, щоб зменшити біль, але робив лише гірше. В голові, то в одному, то в іншому місці з'являлися осередки болю. Йому довелося присісти і прикласти руку, яка вже, здавалося, палала, до холодної землі, де було трохи снігу.

— Тепер ти готовий нормально побалакати? — незнайомець знову опинився за спиною Степана. Він тримався на певній відстані.

— Та хто ти в біса такий? — голос здригнувся. Степан не хотів, щоб його співрозмовник це почув, але нічого вдіяти не міг. Рука боліла так, що він припускав можливість зламаної однієї або навіть кількох кісток.

— Мене звуть Андрій Бутенко. Я — журналіст з Києва, — відрекомендувався незнайомець.

— Степан Земко, приватний детектив, — навзаєм відрекомендувався Степан.

— Я знаю, перевірив вас по власних зв'язках, — пояснив Андрій. — Я знаю, що ти робиш!Я займаюся майже тим самим...

— А не міг сказати це раніше? Поки я не зламав руку? — біль ні на краплину не ставав легшим.

— Коли мене притиснули до холодної землі? Такий собі розподіл сил... Зараз же ми балакаємо на рівних, — пояснив Андрій.

— Як... — Степан перевів подих, біль не давав міркувати. — Як ти зникав?

— Я не зникав, — він знизав плечима, — просто ти не помічав, як я відходив від тебе на безпечну відстань.

— Але як?

— Це складно пояснити, хоча відповідь досить проста... — Андрій замовк на секунду. — Я краще покажу! — він повільно підійшов до Степана. — Сподіваюся, ти не збираєшся мене вдарити чи придушити... Одразу скажу, тобі не вдасться це зробити. Але я можу тобі допомогти.

— Допомогти з чим?

— Дай руку, — Андрій присів поруч і простягнув свої руки. Степан з побоюванням, але все ж подав постраждалу руку. — А тепер мовчи і нічого не кажи! — Андрій тримав руку Степана між своїми долонями. — **Superiores invoco spiritus! Fac me esse tuum sanationis instrumentum, hominem coram me adiuva.

Повисла тиша. Андрій прибрав свої руки і став чекати. Степан же відчував, як біль почав відступати. Вже через кілька секунд повністю зник, з'явився сильний свербіж, який також зник за кілька митей. Більше не було ніяких сторонніх відчуттів. Степан відчував себе, як зазвичай, нічого не боліло. Він поворушив пальцями, стиснув і розтиснув кулак — все було в нормі.