Читати книгу - "Сила природи, Джейн Харпер"

Вона ворухнула пораненою рукою — і скривилася, а чоло зросилося потом.

— А що сталося, коли ви збагнули, що зійшли з маршруту? — запитав Фок.

— Далі все полетіло шкереберть. Ми так і не знайшли місце другого привалу, тож того вечора не отримали харчі. А наші запаси вже вичерпувалися. Через нашу дурість зіпсувалися намети, — реготнула вона. — Кумедно навіть, як усе швидко почало розвалюватися. Але ми не могли міркувати тверезо, тож раз у раз припускалися помилок. Важко пояснити, яке там виникає відчуття... неначе ми — останні люди на світі.

— А як Аліса зреагувала на те, що ви заблукали? — запитав Фок.

— Вона постійно командувала, що нам робити. У стресових ситуаціях вона доволі агресивна. В шкільні роки вона багато ходила в походи — рік училася в одному з отих відділень у буші. Мабуть, думала, що через це її мають усі слухатися. Не знаю, — зітхнула Брі. — Мабуть, і мали б. Але Лорен... Лорен Шо, знаєте?.. вона теж була в нашій групі й теж провела рік у буші, й вона схвалювала далеко не всі Алісині рішення. Як-от коли ми третього дня натрапили на ту колибу. Ну, вона була жахлива. Мені там зовсім не подобалося, але ж довелося обирати менше лихо. Погода почала псуватися, потрібен був якийсь прихисток. Отож ми зосталися, — Брі зробила паузу. — Аліса єдина не хотіла залишатися.

— Але не змогла переконати вас піти? — запитав Фок.

— Так. І її це зовсім не тішило. Вона сказала, що знає, як звідти вибратися, хотіла йти далі. Але ми відмовилися. Ми ж саме через це й ускочили в халепу. Через те, що просто сліпо йшли. Почалася сварка. Аліса сказала, що сама піде, але Джил її не відпустила. А вранці, коли ми прокинулися, виявилося, що Аліса забрала телефон і зникла.

— А Джил Бейлі пояснила, чому не хоче відпускати Алісу? — перепитала Кармен.

— Бо це було небезпечно, звісно. І, як виявилося, вона не помилялася.

Брі переводила погляд з Кармен на Фока і назад — чи не збираються вони заперечити.

— А як ви діяли, зрозумівши, що її немає? — нарешті поцікавився Фок.

— Це не мене треба питати, — похитала головою Брі. — Я думала, що прокинулася перша, й пішла в кущики. Повертаючись назад, я перечепилася. Спершу не зрозуміла, що саме сталося: я подумала, що впала рукою на щось гостре. Бите скло абощо. А потім побачила, як тікає змія, і все збагнула.

Брі так закусила нижню губу, аж та побіліла. Дивилася вона невидющим поглядом крізь Фока й Кармен.

— Я думала, що там і помру. Була впевнена. Нам казали, що там трапляються тигрові змії. Я гадки не мала, де ми опинилися. Думала, вже ніколи не побачу рідних, не зможу попрощатися з мамою, — вона судомно вдихнула. — Пам’ятаю, як у мене запаморочилося в голові й забило дух. Лікар каже, що в мене, мабуть, був просто напад паніки, але тоді я гадала, що це через отруту. Мені чимось перетягнули руку. Все боліло. Навіть не знаю, в яку мить я збагнула, що Аліси немає.

Брі поторсала пов’язку.

— Коли всі вирішили, що треба йти — йти без неї, — я не сперечалася. Дибала, куди скажуть. Лорен вела нас на північ, поки ми не вийшли на дорогу. Я все це погано пам’ятаю. Лікар каже, що в мене, певно, був шок. Мені чомусь зайшло в голову, що Аліса побігла вперед, щоб викликати допомогу, й чекатиме на нас на умовленому місці, — опустила погляд Брі. — Здається, я навіть питала про неї, але в голові в мене стояв туман. Я сама не тямила, що роблю.

Нарешті сльози пролилися, й Фок простягнув їй серветку. Вони з Кармен, слухаючи дзуміння апаратури, чекали, поки Брі витре очі.

— В Аліси був телефон, — сказала Кармен. — При вас вона з кимсь розмовляла?

— Ні, — швидко відповіла Брі. — Ну, тобто, намагання додзвонитися були. Вона декілька разів набирала три нулі, проте так і не пробилася. Телефон там не працює.

— Але, залишивши вас, вона забрала його з собою?

— Ну, — легенько знизала плечима Брі, — це ж її був.

З довгим розпущеним волоссям і забинтованою рукою вона, спираючись на подушку, здавалася тендітною. Ці її поламані нігті, ця історія...

— Ви кажете, що добре знали Алісу, — мовив Фок. — Ви здивувалися, коли вона вас покинула?

— За звичайних обставин я б здивувалася, — подивилася на Фока Брі розширеними очима. «А вона вміє брехати чоловікам». Ця думка з’явилася нізвідки. — Але ж я кажу: там усе по-іншому. Шкода, що ми її не послухалися. Може, тоді б нічого з цього взагалі не трапилося.

— Але ж тоді, може, зараз шукали б вас усіх.

— Може. Але, можливо, це було б краще, ніж те, що тепер.

Вона ворухнула забинтованою рукою — й обличчя сіпнулося від болю. Фок і Кармен обмінялися поглядами.

— Мабуть, поки що це все. Дамо вам перепочити, — мовила Кармен, підводячись. — Дякуємо, Бріанно.

Дівчина кивнула. Тіні в неї під очима потемніли порівняно з тим, як було на початку розмови.

— Якщо побачите мою сестру, то скажіть їй або привести медсестру зі знеболювальним, або до біса забиратися, щоб мені могли поставити крапельницю.

В палаті було прохолодно, але Фок, зачиняючи двері, побачив, що чоло Брі знову зросилося потом.

День 2. Пообіддя п’ятниці

Бліде сонце перетнуло вузьку смужку неба, а ноги вже провалювалися в траву по кісточки, коли хтось нарешті промовив:

— Так і має бути?

То була Джил, і Бет, почувши ці слова, беззвучно видихнула з полегшенням. Вона вже двадцять хвилин хотіла запитати те саме, але не наважувалася. Брі б її придушила.

Сестра зупинилася й озирнулася.

— Та начебто все правильно.

— Начебто? Чи правильно?

— Правильно, — невпевнено відгукнулася Брі. Вона поглянула на карту. — Повинно бути. Ми ж ніде не звертали.

— Я розумію. Але... — Джил обвела рукою