Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

— Захаре, відпусти…Білецький, що з тобою відбувається? Куди ти мене тягнеш?

Чоловік не реагує, просто продовжує тягнути мене за собою, ігноруючи цікаві погляди людей у залі.

— Ти мене чуєш?

На вулиці в обличчя б'є холодне нічне повітря, але відчуття таке, ніби я стою під палючим сонцем пустелі. Дихання перехоплює, серце шалено б'ється.

Білецький все ще тягне мене за собою, як  ляльку. Його хватка міцна й болюча, здається, ще трохи — і рука відпаде.

Біля машини різко зупиняюсь. Він що, збирається сісти за кермо? Смикаюся, намагаючись вирватися.

— Чорт забирай, Юліє, що цього разу?

— Ти випив, я не сяду з тобою в одну машину.

Захар хмуриться, лаючись крізь зуби, дістає з кишені ключі й несподівано кидає їх мені.

Здивовано кліпаю. Справді? Чоловік ніколи раніше не довіряв мені свою машину. 

— Тоді ти за кермом. — звучить сухо.

Хочу заперечити, але він, здається, передбачив такий розвиток подій. Жестом зупиняє мене.

— Тільки спробуй. Давай, Юліє, не мозолила б ти мені мізки. Сідай і поїхали. Мовчки.

Ковтаю. Образа душить, але я слухняно відкриваю двері, заводжу мотор і регулюю крісло під себе.

— Куди їдемо? — шепочу пересохлими губами.

— Додому.

Тиша в машині тисне на вуха, перетворюючи дорогу на нескінченну муку. Я все ще не розумію, що відбувається, але, чесно кажучи, і знати не хочу. Сподіваюся, що чоловік, як завжди, переодягнеться, візьме речі й поїде. І неважливо куди. Більше не важливо.

Захар сидить поруч, стиснувши зуби так, що можна каміння дробити.

Коли ми, нарешті, під'їжджаємо до дому, він виходить з машини, голосно грюкнувши дверима. Я ж ще кілька хвилин залишаюся на місці. Намагаюся зібратися з думками й заспокоїти тремтіння в руках.

Роблю глибокий видих і направляюся слідом. Я мрію сховатися у своїй кімнаті, загорнутися в ковдру й забути про те, що сталося, але, ледь роблю крок у бік сходів, Білецький перегороджує дорогу.

— Я можу пройти?

— Спочатку поговоримо.

Хочу зчитати емоції з його обличчя, але крім злості й якогось дикого роздратування нічого не бачу.

— У тебе очі злі. Ти хоч колись намагався поглянути на мене якось інакше?

Від різкої зміни теми сама завмираю на місці. Слова зірвалися з язика, перш ніж я встигла добре подумати. Здається, я знову змогла застати його зненацька, але задоволення від маленької перемоги не відчуваю.

— Юліє...

— Ти так сильно мене ненавидиш? За що?

Не те щоб я не знала відповіді, просто хочеться почути це від нього.

Мовчить.

Ну ж, Захаре, скажи. Скажи мені це прямо в очі. Раніше ти спокійно вбивав словами, ранив боляче й точно, з  жорстокістю. Що ж зараз сталося?

— Знову підемо за старим сценарієм? Я втомився, Юліє.

Голос звучить глухо. Напевно, він намагається взяти себе в руки, контролювати емоції, але за напруженою позою легко зрозуміти, що наближення бурі неминуче.

— Пробач, я тоді піду, добре? Ти тільки двері закрий, гаразд?

Ні… не гаразд.

Чоловік насувається на мене всім своїм величезним зростом. Намагаюся втриматися на місці, стиснувши зуби, але через секунду відступаю, втиснувшись спиною в холодну стіну.

— Що таке, принцесо? Страшно? А грати на моїх нервах тобі не було страшно?

— Ти збожеволів? Про що ти взагалі?

Усвідомлення вдаряє яскравим спалахом, втискаючи мене в підлогу. Це все через Воліна? Захар прищурюється, дивлячись на мене, потім задоволено киває.

— Молодець, розумниця. Бачу, що дійшло.

Слова, просякнуті отрутою, ковзають у повітрі.

— Ми давно знайомі. Він був моїм викладачем. І я не зробила нічого, за що мені може бути соромно.

— Захоплююча історія. Я зараз розплачуся.

Від зневаги в його голосі кров закипає, вдаряє прямо в голову потужною хвилею. Не стримуюсь і штовхаю його в кам'яні груди.

— Негіднику. По собі людей не судять, ясно тобі? Але я тебе не розумію, тобі ж наче байдуже, де я і з ким? Яка до біса різниця? Тобі навіть краще буде, якщо я на когось іншого переключуся. Перестану тобі мізки виносити й істерики влаштовувати.

— Ти хоч знаєш, з ким зв'язалася?

Марно. Здається, всі мої слова потонули в каламутному болоті його гніву. Серце б'ється десь у горлі, і не в силах витримати цей знищуючий погляд, відвертаюсь.

— Знаю, і в твоїх повчаннях не потребую. Хоча знаєш що? Волін набагато кращий за тебе, він хоча б чесний. Він божевільний, але не лицемір. Відпусти мене, я хочу спати. Все одно, що б я тобі не сказала, ти мені не повіриш.

— Не розраховуй, мила, на чудового принца. Він з тобою на одну ніч, потім викине на узбіччя, як непотрібне сміття.