Читати книгу - "Пан, Батіг Гамсун"

Вона звернулась до мене напрочуд ввічливо, це не віщувало нічого доброго і обличчя в неї було зле. Я згадав лікаря й зневажливо знизав плечима, достоту так, як зробив би він. Вона вела далі:

- А чого ви не йдете до кухні? Ева там. Мені здається, що вам годилося б бути там.

Після цих слів вона з ненавистю глянула на мене.

Я не часто бував на вечірках, але там, де бував, ніколи не чув такого тону. Я спитав:

- Панно Едвардо, невже вам аніскілечки не страшно, що вас неправильно зрозуміють?

- Ні, як це? Хоча, може, й так, але як?

- Часом ви шпарите не подумавши. Зараз, скажімо, мені здалося, що ви буквально вирядили мене на кухню, а це ж просто якесь непорозуміння. Я прекрасно знаю, що ви не хотіли осоромитись.

Вона відходить від нас на кілька кроків. По ній видно, що мої слова ввели її в роздуми. Вона розвертається, підходить до нас і, важко дихаючи, каже:

- Яке там непорозуміння, пане лейтенанте! Ви правильно все почули: я вирядила вас на кухню.

- Що ти, Едвардо!- скрикнула вчителька.

Я знов завів балачку про війну й становище в Криму, хоча думкою був далеко звідси. Хміль із моєї голови вивітрився, я був збитий з пантелику, земля пливла під ногами, і я знов, на жаль, утратив рівновагу, як бувало не раз раніше. Я підводжуся з канапи з бажанням піти геть. Мене зупиняє лікар.

- Щойно я чув, як вам співали хвалу,- каже він.

- Співали хвалу? Хто?

- Едварда. Он вона й досі стоїть у кутку й не зводить із вас палкого погляду. Я довіку не забуду, які в неї були закохані очі, коли вона на повен голос сказала, що в захваті від вас.

- Це добре,- мовив я крізь сміх.

О, в моїй голові не сяйнуло жодної ясної думки.

Я підійшов до барона, нагнувся до нього, наче збирався йому щось шепнути, і коли наблизився впритул, то плюнув йому у вухо. Барон схопився з місця і недоумкувато витріщився на мене, вражений моїм учинком. Потім я бачив, як він оповідав Едварді, що сталось і як вона засмутилася. Напевно, згадала про свій черевик, якого я кинув і воду, про чашки й келихи, які я, на свою біду, побив, про всі ті інші злочини, що я вчинив всупереч добрим манерам,- звісно, все це заново ожило в її пам’яті. Мені стало соромно, я відчув, що пропав: хоч куди я обертався, всюди зустрічав налякані й здивовані погляди, тож, ні з ким не попрощавшись і нікому не подякувавши, я змився з Сірілунна.

ХХІХ

Барон від’їжджає. Чудово! Заряджу рушницю, зійду на гори й гучно стрельну на його честь та на честь Едварди. Ось просвердлю в скелі дірку, заміную та й підірву гору на його честь та на честь Едварди. Скотиться з гори донизу величезний уламок скелі й саме тоді, як пливтиме його пароплав, щосили гуне в море. Я знаю одне місце на горі, де є рівчачок, по якому й раніше скочувалось каміння, пробиваючи собі дорогу просто до моря. А в самому низу міститься причал для човнів.

- Два свердла!- прошу я в коваля.

І коваль виточує два свердла…

Еві загадали їздити конем добродія Мака туди-сюди дорогою між млином та пристанню. Вона мусила робити чоловічу роботу - перевозити мішки з зерном та борошном. Стрічаю її: яка вона гарна! Яке в неї свіже личко! Боже милий, якою ласкою сяє її усмішка! Я бачився з нею щовечора.

- Ево, кохана моя, у тебе такий вигляд, ніби ти не маєш ніяких турбот.

- Ти називаєш мене своєю коханою! Я неосвічена жінка, але буду тобі вірною. Я збережу тобі вірність, навіть якщо доведеться через те померти. Добродій Мак щодня все дужче в’їдається в мене, та я про це не думаю. Він казиться, а я собі мовчу. Він хапав мене за руку і темнів від люті. Я маю одну турботу.

- І що ж то за турбота?

- Добродій Мак тобі погрожує. Він мені каже: “Ага, у тебе в голові той лейтенант!” Я відповідаю: “Так, я належу йому”. Тоді він каже: “Ну, постривай же, я його звідси випроваджу!” Він сказав це вчора.

- Дарма, хай погрожує… Ево, я мушу подивитись, чи й досі твої ніжки такі маленькі. Заплющ очі й дай мені глянути!

І вона, заплющивши очі, кидається мені на шию. Її проймає дрож. Я несу її в ліс. Кінь стоїть і чекає.

ХХХ

Я сиджу в горах і працюю свердлом. Навколо мене - чисте, мов кришталь, осіннє повітря. Удари мого свердла лунають рівномірно й твердо, Езоп дивиться на мене здивованими очима. Часом море задоволення перехлюпує через край моїх грудей; ніхто не знає, що я в цих пустельних горах.

Перелітні птахи вже відлетіли - щасливої дороги й ласкаво просимо повертатися назад! Зграйка синичок та кілька горобців живуть самотньо по скелястих схилах і в хащах кущів. Піп-піп! Усе так дивно перемінилось, карликова, карликова берізка червоніє, мов кров, на сірому камінні. Он блакитний дзвіночок, а онде бадилина зніту витикаються з вересу, гойдаються і стиха шурхотять свою пісню. Цсс! А над усім цим кружляє яструб: він витягнув шию і прямує у верхогір’я.

Вже вечоріє, я кладу свої свердла й молоток під камінь і відпочиваю. Все навкруг поринає в дрімоту, на півночі випливає місяць, гори кидають від себе велетенські тіні. Тепер місяць уповні, він скидається на палаючий острів, він - наче якась кругла загадка, викувана з мосяжу, а я собі ходжу й диву даюся. Езоп занепокоєно підводиться.

- Чого тобі, Езопе? Як на мене, то я стомився від журби, я хочу її забути, десь втопити. Я велю тобі: “Езопе, лежи тихо й не тривож мене”. Ева питає: “Чи думаєш ти коли-не-коли про мене?” Я відповідаю: “Завжди”. Ева знов питає: “А це приносить тобі радість?” Я відповідаю: “Справжню радість, і нічого більше, крім радості”. Тоді Ева каже: “Ти вже сивієш”. А я відповідаю: “Так, я починаю сивіти”. А Ева питає: “Невже ти сивієш через свої думки?” А на це я відповідаю: “Можливо”. Нарешті Ева каже: “Тоді ти думаєш не лише про мене…” Езопе, лежи тихо, краще я розкажу тобі щось інше…

Однак Езоп встає і нюшить повітря з боку долини, він скавчить і смикає мене за одіж. коли