Читати книгу - "До зустрічі на Гаваях , Ada Pa"

З швидкістю що я почала бігти я мабуть змогла б обігнати Олімпійського чемпіона. Не знала раніше, що маю такі таланти. З кожною секундою гавкіт збільшувався і я відчувала, що вже майже спіймана цим звіром. Стів не на секунду не відставав від мене тож я весь час могла бачити його. Я навіть думала чи не кинути його як приманку, а в цей час самій подолати безпечну відстань. Але моя добра частина, не дозволила мені цього зробити. Тому я просто продовжувала бігти, намагаючись не відставати, щоб в кінці кінців самій не стати приманкою. В якийсь момент почулися крики.

— Джер! Джер хлопчику йди сюди! Джер! — Я подивилася назад, собака зупинився оглядаючись на звук голосу. Думаю ми можемо бути врятовані. Наступної митті з бокової доріжки з’явився чоловік, років сорока на вигляд, і жестом призвав до себе пса. В той час той швидко підбіг до чоловіка починаючи лащитись. І я нарешті зрозумівши, що небезпека минула, зупинилась переводячи подих. Незнайомець вдягнув повідець на велетня і рушив в наш бік, від чого я зробила обережний крок назад.

— Не бійтесь. Джер добрий пес. — Щось я цього не помітила, коли він гнався за нами з метою з’їсти, подумала я.

— Добрий день. Ваш пес нас до дідька налякав. — Мовив Стів.

— Вибачаюсь за нього ще раз. Ми тільки вийшли з будинку я повинен був вчепити йому повідця, але він зрушив з місця і зник. Мені довелося його добре пошукати. Але я щасливий що прийшов саме вчасно.

Не прийшов би він вчасно, хто знає чи не перегризав би вже пес чиїсь кісточки.

— Гаразд, дуже дякую вам, що стримали свого Джера, але ми трохи поспішаємо, тож мусимо йти.

— А, зрозумів. Тоді гарного вам дня. — Мовив незнайомець.

— Вам також. — Кинула через плече я, збільшуючи відстань між нами. — Він тобі теж здався дивним? Хто взагалі випускає такого велетенського собаку з будинку, не пристебнувши повідець всередині?

— Так, як би не хотів цього, але на даний момент повністю погоджуся з тобою. В якийсь момент я вже навіть змирився з думкою, що буду з’їденим.

— Тай не кажи, я так само. — Відповіла. — Думаю наступні декілька тижнів я утримаюсь від пробіжок.

— Тоді я також. Не думаю, що поки готовий один на один знову з ним зустрітися.

— Навіть не віриться, що такий дорослий чоловік і боїться собак.

— Я не боюся всіх, а лиш того одного, що може мене заковтнути заживо.

— Ну гаразд, в цьому випадку ти маєш рацію. Не варто випробовувати долю, тим паче коли вона мені так часто показує, що явно не на моєму боці. — Сказала я.

Ще деякий час ми просто йшли в тиші, повертаючись до місць, що почали прокидатися. Вже частіше ходили люди деякі йшли на пляж з широкою посмішкою, в той час як інші ледве відкривали очі.

— Бачу, що ми знову стали друзями.

— Я б назвала це більш поверненням до нейтральних відносин. Знаєш в тій ситуації, що ми пережили декілька хвилин тому є деяка частинка, що поєднує людей навіть різних смаків і поглядів. Знаєш що це? — Запитала я.

— Ну і що ж.

— Звісно ж страх. Коли ти боїшся в голові просто немає місця для інших думок.

— Можливо воно так і є. Але я все рівно не проти повернутися до нашого початкового договору і почати займати місця за сніданком. — Він зробив коротку паузу після чого ж знову продовжив. — Ти знаєш як це втомлює вставати майже з першими промінчиками сонця, щоб просто зайняти вільне місце в переповненій їдальні. І головне на скільки б раніше я туди не прийшов, там весь час зайнято. Я навіть маю деякі сумніви стосовно того чи люди взагалі йдуть звідти, коли поснідають, чи залишають займати місце на наступний день.

— Думаю ти перебільшуєш.

— Ну звісно. І це говоритиме мені та хто вирішила взагалі перестати їсти, або лиш не відвідувати те місце.

— Це абсолютно не так. Я просто надала перевагу сніданку в номер. Де можу спокійно поїсти і не ловити на собі погляди людей, що вже рахують хвилини коли я покину свій столик. До речі це ти став причиною анулювання нашої домовленості.

— Я? — Він здивовано перевів на мене погляд.

— Ти, так як ти єдиний хто навіть після обіцянки продовжував насміхатися наді мною.

— Я не намагався тебе образити. Це вже просто частина мого життя, за свої майже тридцять два роки я вже настільки звик до цього, що часом навіть не помічаю.

— А от я дуже добре помічаю.

— Гаразд, на майбутнє буду обережнішим, але прошу не розривай наші міцні зв’язки лиш за якогось легкого сарказму. — Ця фраза змусила мене посміхнутися.

— Не думаю що ми маємо міцні зв’язки, але гаразд не буду псувати наші пасивно-агресивні відносини.

— І на тому дякую.

— Тож сьогодні я вже можу розраховувати на компанію за сніданком?—  Подивився він на мене запитальним поглядом з часткою надії.

— Думаю так. Всі ці сніданки в номер добряче підчистили мій гаманець.

— От саме тому, я надаю перевагу гамірному суспільству, а не самотній компанії.

— Гаразд, буду знати на майбутнє.