Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"

Якби я йому ще розповіла, що пані Смірнова радше б відпочивала зараз зі своїми друзями на Карибах чи в Санкт-Моріці, він точно почав би плакати.

— Таж ні! — намагалася підбадьорити його я. — Озирніться довкола, пане Гефельфінґер! Ви всього три дні тут, а вже помітний ваш чудодійний вплив. Ці вишукані посудини для напоїв із лаймом і кружальцями огірків точно сподобаються пані Смірновій. А як ви хвацько приховали дзеркалом тріщину в басейні — це було просто геніально.　

— Дякую, це дуже мило з твого боку.　

Пан Гефельфінґер шморгнув носом. Йому було десь під сорок, маленький, привабливий чоловічок з акуратно підстриженим коротким волоссям й ідеально доглянутими руками, які від хвилювання починали трястися.　

— Не варто забувати і про цей жахливий старезний солярій, який я викинув. Добровільно в нього точно б уже ніхто не ліг, хіба хотів би перетворитися на шматок в’яленого м’яса.　

Він постійно поглядав то на двері, то на годинник на стіні. До сеансу пані Смірнової залишалося ще дві хвилини.　

— Господь мені свідок, я зробив усе що міг, щоб приглушити це огидне целюлітне світло й так хоч трішки приховати гидотність плитки. Та це чиста імпровізація! Чим допоможуть ці ароматичні свічки й орхідеї, коли гість очікує на те, що звик бачити в SPA інших готелів? Ти бачила десь тут баню? А хромотерапевтичну сауну? — Він вивергав слова дедалі швидше: — Сауну на дорогоцінних каменях, сауну на травах, панорамну сауну? Льодову сауну, басейн для занурень, масажний душ? Джакузі, відкритий басейн, басейн із морською водою, термальний басейн?　

Він міг би, мабуть, так продовжувати вічність, тому я його перервала:　

— Зате зараз тут справді… стильно й затишно.　

Ну принаймні якщо порівнювати зі скотобійнею.　

— Ідея з диванчиком у східному стилі, що ви розмістили в ніші, просто приголомшлива. Я загадуюсь, як ви переконали панну Мюллер видати вам усі ці подушечки, вазочки, дзеркала, карафки і срібні таці.　

Для облаштування ніші у східному стилі панна Мюллер навіть пожертвувала картину олійними фарбами в позолоченій оправі невідомого художника. Пишна дама, що розляглася на шезлонгу поблизу озерця з лататтям, була не зовсім одягнена, через що десятиліттями перекидалась десь у комірчинах. Але тематично вона пасувала сюди просто ідеально, тим паче все, що хоч якось прикривало цю жахливу бежеву плитку, було в глибокій пошані.　

— О, панна Мюллер мені як споріднена душа. — Посмішка промайнула обличчям пана Гефельфінґера. — Вона навіть роздобула десь зі складу ці розкладні ширми…　

Двері відчинилися, і страх спотворив його посмішку. А мене знову почала гризти совість. Краще б я не розповідала йому про охоронця Смірнових. Може, він думав, що його розстріляють, якщо пані Смірнова вийде зі SPA незадоволеною.　

Та це була всього лиш пані Людвіг із номера 107, загорнута в банний халат. Вона ввійшла, нерішуче озираючись. А коли впізнала мене, то полегшено посміхнулася.　

— О, моя люба, як добре, що ви тут. Тоді я вас відразу запитаю, як тут заведено поводитись.　

Вона присоромлено показала на свої ноги.　

— Тут можна ходити в готельних тапочках? Я, власне, забула свої шльопанці для купання вдома.　

— Усе нормально, — запевнила я її. — Ви зможете взяти собі нові тапочки, якщо ці забрудняться чи намокнуть. Просто скажете мені.　

— Ви, як завжди, золото! — сказала пані Людвіг.　

Пан Гефельфінґер провів її поглядом, поки вона, минувши сауну й кімнату відпочинку, зникла в напрямку басейну.　

— Принаймні можна бути впевненим, що ця дама не знає мене з Арози чи Санкт-Моріца.　

Двері знову відчинилися, і пан Гефельфінґер схопився за серце. Та це була не пані Смірнова (яка запізнювалася ось уже на п’ять хвилин), а Трістан Браун.　

Від нашої зустрічі сьогодні рано-вранці я подумала про нього, мабуть, раз чи два. Ну гаразд, може, й більше. Та я все одно була настільки вражена його бездоганним виглядом, ніби вперше його щойно побачила.　

В антицелюлітному світлі пана Гефельфінґера його шкіра мала бронзовий відтінок, а нікчемний готельний банний халат виглядав на ньому, як дизайнерський витвір.　

— Господи мій милосердний, — прошепотів пан Гефельфінґер, глибоко вражений.　

Ну це вже було, мабуть, дещо перебільшено.　

Коли Трістан побачив мене, то усміхнувся.　

— О. Агент Фанні. Я що, потрапив у дитячу кімнату?　

— Ні, сер, ви перебуваєте у відпочинковому комплексі.　

Не те щоб я не могла придумати дотепної відповіді. Просто наша гра не давала задоволення, коли був присутній ще хтось. Окрім того, я переймалася крапельками поту, що виступили над моєю верхньою губою. Я могла тільки сподіватися, що це світло було таким же прихильним до мого обличчя, як і до його.　

— До фінської сауни вам он туди прямо, басейн розташований аж там, у самому кінці, за нею. Температура води — двадцять шість градусів.　

Якщо до цього в нього була посмішка людини, що усвідомлює свій вплив, то тепер, здавалося, Трістан розважався. Він мимохідь глянув на пана Гефельфінґера.　

— Двадцять шість градусів, якраз моя улюблена температура, — сказав він, прямуючи далі ходою подіумної моделі, що рекламує махрові банні халати.　

— Він сказав «дитяча кімната»? — В очах пана Гефельфінґера проглядався жах. — Він вважає декор дитячим? — Пан Гефельфінґер заламав руки. — Занадто багато кольору? Я так і знав! Що менше, то краще — це мій девіз. Але в цьому випадку я подумав: що більше, то краще… — Він затнувся, бо двері знову відчинилися.　

Одна за одною до приміщення зайшли п’ять дівчат Барнбрук: очолювали процесію Елла і Ґретхен, за ними йшли Ґрейсі й Медісон, а замикала Емі.　

Пан Гефельфінґер видав щось на кшталт «кх-кх- кх» і вирячив від жаху очі. Та я не мала часу з’ясовувати, що сталося, бо Медісон захоплено крикнула «Фанні!», а маленька Ґрейсі кинулася до мене, щоб палко обійняти.　

Мушу сказати, що коли ви цілісінький день майструєте разом єдинорогів та ще й винаходите таємну мову, яку розуміють тільки єдинороги та їхні друзі, то може зав’язатися досить міцна дружба. Сьогодні я завдяки блискіткам зробила щасливими ще трьох дітей, окрім Медісон і Ґрейсі. Серед них Антон і Еліас, сини відомого автора трилерів, який матиме в готелі читання в період між Різдвом і Новим роком. Антон назвав власного єдинорога «Блискуча смерть», а Еліас свого — «М’якенький убивця». Та, попри це, вони видавалися цілком нормальними дітьми. Усі разом ми заснували супертаємний клуб єдинорогів.　

Елла і Гретхен кажуть, що тільки справжні єдинороги можуть виконувати бажання, — вигукнула Ґрейсі, а Медісон додала:　Жирні корови