Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Очікувати сусіда довелося близько години. За цей час ми з Харитоном встигли зібратися й випити, завареної Анжелікою, кави. Пили напій всі втрьох і навстоячки. Осушувати останні ковтки напою, якого на сьогодні, думаю, вже досить, я викликався до несильно прочиненого вікна. Від недосипання, кількості кофеїну та нової інформації серце шалено калатало й хотілось свіжого повітря. Мій приятель обперся об височенний та сучасний холодильник, а його дружина невибагливо терлася біля стільниці, розсуваючи деяке кухонне приладдя.

— Готовий підкоряти Запоріжжя? — раптово озивається до мене Даниленко, насолодившись кавовим смаком.

— Та що там підкоряти... — белькочу у відповідь, ніяк не наситившись киснем.

— Натякаєш на те, що наше Запоріжжя не гідне уваги? Звісно! Куди нам до вашого Львова!

— Ні! Я далеко не це мав на увазі... І я зовсім не збирався порівнювати міста. Кожне місто особливе, — відстоюю свою думку.

— О! Саня засинає — географ прокидається, — жартома відбиває мою відповідь Харитон. — Давай ще розкажи нам про вдале економічне та геополітичне розташування країни. Яке так люблять наші сусіди, починаючи від Вилково й до Маріуполя, від Харкова до Києва і так далі... — сумно завершує свою коротку промову.

— Але ми любимо свою країну більше. Чи не так? Я от всією душею обожнюю Харків. Я там навчався в університеті, — чомусь схотілось мені сказати.

— Пам'ятаю. Ти всі вуха всім продеренчав, коли ми працювали у Франції. "Харків найкраще місто. У Харків неможливо не закохатись. Приїздіть до Харкова, я вам екскурсію проведу". Ха! А тепер ти у Запоріжжі й ти не гід, а простий турист. До чого докотився, га, друже?

— Не докотився, а відкотився. Від Харкова та Франції у ваше Запоріжжя, — буркочу, так і не посміявшись із жарту Даниленка.

— Точно! Це ж ти ще Францію любиш. Кохана, уявляєш, цей географ ще й шпрехає французькою, не гірше, ніж українською! Свого часу саме він виручав мене, — несподівано вирішує самозакоханий нарцис похвалити когось, крім себе.

— Шпрехають німецькою. Я ж — Je parle français*. Але не тільки. Віднедавна я ще й репетитором французької мови став, — зовсім трішки хизуюся. Проте не тому, що хочу перевершити у цьому Харитона. Боковим зором бачу, як Ліка коситься на мене із цікавістю, тому моя розповідь про свої досягнення призначається їй. Колись вона щиро вірила в мої здібності й захоплювалась ними.

...От тільки її чоловік захоплюватися мною не квапиться:

— Географ і репетитор французької? Оригінально, друже. Низька заробітна плата побуджує шукати вже й такі засоби збагачення?

— До такої діяльності мене спонукає лише моє вподобання, — суперечу зарозумілому франту. Його слова цього разу дещо мене ображають.

Та хіба це зупинить хвалька до хмар пнутися? Він не він, якщо не доведе, що найкращий серед інших.

— Звісно, звісно. Подорожі та мови — ось хобі гідні уваги справжнього чоловіка. Що ще може бути прекрасніше, ніж це? От тільки, чи є в цьому сенс, якщо ти лише навчаєш інших і подорожуєш хіба що подумки? Ось де ти побував у свої роки? Між іншим, а скільки тобі нині?

— Двадцять вісім. Але не має значення у скількох містах я побував за свій вік. Головне те, які емоції відчув у своїх мандрах, — прагну притиснути Харитона філософським поглядом на питання мандрівок і гаманця.

— Емоції емоціям різниця. Чи то в дешевих хостелах юрмитися з незнайомцями, чи то у розкішних готелях прокидатися у номері люкс. Але тобі того ще не зрозуміти вірогідно. Не доріс ще до такого рівня. А ось я у свої тридцять два вже розуміюся на комфорті.

Пиха та невпинне козиряння Харитона неочікувано роздратовують не лише мене, але й Ліку. Досі не втискаючись у розмову, тепер вона силується висловити й свою думку:

— Ой! Чи ти люкси колись бронював? Сам ще не доріс до такого рівня. Лишень хочеш.

Брюнет, провівши рукою зачесаною назад чуприною, окидає молодицю їдким поглядом. І мені він не подобається. Хіба так дивляться на коханих?

— Дорікаєш, що я заробляю мало? Ох, ці жінки. Завжди хочуть більшого, — обирає перевести промовлене у жарт брюнет. — Але кохана, згадай, як ми відпочивали на Лазурному узбережжі у наш медовий місяць. Хіба відпочинок був не на високому рівні? Монако, Ніцца, Канни. Всюди ми були. До речі, Саня, а ти бував у Монако чи Ніцці? Ти ж, здається, завжди хотів у Прованс, — звертається вихваляка до Ліки та мене по черзі.

— Не бував ще, — зле відрубую. Вимовити щось ще не маю снаги, бо відчуваю — не витримаю й наговорю зайвого. А це буде не на користь мого плану, який я вже встиг вигадати. Цей план дозволить мені дізнатися чи були наслідки у нашого з Анжелікою зв'язку. От тільки для його виконання треба терпіти цього крученика...

— "Не бував". Отож. Ти тільки не засмучуйся. Колись та й побуваєш. Можливо, — посміхається зарозумілець.

Не витримуючи сарказму Харитона, гостинність якого я б і не приймав, якби не янгол у його шлюбному полоні, відводжу очі далі від нього. Сил моїх нема вже на нього дивитися. Особливо після того, як я дізнався про вимушене звільнення Ліки. І саме в цей момент, мій блукаючий погляд зупиняється на холодильнику, а точніше на тій його частині, де є місце сувенірним магнітикам...

— Даниленко, ось ти стверджуєш, що знавець відпочинку, багато подорожуєш. А от магнітиків на холодильнику у вас мало. Раз, два і нема, — знаходжу, чим підчепити задаваку, наче ту занозу голочкою, щоб отримати належний результат, на який розраховую.