Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Так… а… Який-який?

Не сумніваючись у власних підозрах, Вадим написав той самий номер на аркуші паперу.

— Не знаю, — знизав плечима Щерба. — Так і не збагнеш одразу. Але… номер не знайомий. Зовсім.

— Упевнений? — недобро зиркнув на нього Вадим.

— Знаєш, тримати у пам'яті всіх неможливо.

— А якщо я попрошу тебе зазирнути у телефонну книжку, у список дзвінків, — насідав Лужний. — Може знайдеш?

— Обов'язково перевіримо, — пообіцяв той. — Тільки влаштую журналістку в АІТі.

— Стій, — Вадим намагався зазирнути йому в очі. — Андрію, вона ще хвилин зо п'ять лежатиме в операційній, поки екстубують. Ми там не потрібні.

— Та подивимося! — схопився за клямку Щерба, — відлию тільки! Ще від початку терплю!

— Андрію Івановичу, ти пробач, — схопив його за рукав піжами Вадим, — але цей номер ти набирав перед самою операцією. Тричі! А перед цим ще сто п'ятдесят разів. І ти не знаєш його напам'ять?!

— Звідки ти взяв? — зблід колега. — Ти… що…

— Так. Брав твій телефон. Поки ти мився.

— Це отам, звідки ти приїхав, у межах допустимого лазити в чужі кишені?

— Ні, — замотав головою Вадим, — і там це неприпустимо. Але у мене іншого виходу не було. Людина, якій належить цей номер, залишила мене ні з чим, голим та босим. Розумієш? І я хочу знати, хто вона.

— То потрібно було спитати, а не нишпорити по кишенях, — просичав Щерба.

— От я й питаю. Ти хіба не чуєш? Я мало не бомж з її легкої руки. Мені потрібно знати, хто вона.

— Це твої проблеми, — намагаючись приховати хвилювання, Щерба видер свою руку. — Відпусти! Я поспішаю.

— Ні, це і твоя проблема! — не давав проходу Вадим. — Тому що ти покриваєш аферистів!

— Нікого я не покриваю! — загорлав той. — І взагалі не знаю ніяких номерів. Та пішов ти!

Від поштовху в груди Вадим опинився на тапчані, вдарившись потилицею об вішак з халатами. Щерба ж, мало не винесши плечима двері, зник у коридорі.

— Та ви лишень скуштуйте, — наполягав Журбенко, спритно об'їхавши на кріслі гостя. — Я взагалі-то також противник алкоголю, але ця штука настояна на травах. Сам робив. Ну, будьмо! Тільки не ковтайте усе одразу, а смакуйте, наче коньяк.

— М-м! — вигукнув Вересюк, зручніше умощуючись за столом. — Смачно. Але ж градус…

— А ви помаленьку, — наставляв анестезіолог. — Я вам і з собою наллю.

— Ну що ви, не переймайтеся!

— Ну ви ж мені і книжки, і фільми принесли — я не відмовляюся. А настоянку сам готую. Діти трави збирають, а я роблю ще й збори, і мазі. Володю! Я вас не так просто закликав, маю до вас пропозицію. Чув не раз, що колега ваш старший, нині покійний… ну, ви розумієте про кого я.

— Звичайно, — погодився психіатр.

— Так ось, питання, що називається, у лоба — чи дійсно він залишив вам якісь особисті папери? Записи, спостереження, розробки, які б стосувалися історії нашої лікарні. Ви ж знаєте — приміщення наші стародавнього походження. А я… ну що я можу? Їздити на возику по хаті та займатися теорією. Одне слово, чи не згодилися б ви ознайомити мене зі змістом цих нотаток?

Сміх Вересюка звучав цілком природно.

— Юрію Васильовичу… Ну, я розумію — санітарки, медсестри… Але ви? Ви ж серйозна людина. Які нотатки? Мій старший, як ви кажете, нині покійний колега був не вповні нормальною людиною. Це моя думка. Ви справді вірите у цю маячню?

— Ну, стосовно цього можна посперечатися, — не згодився Журбенко. — Мені довелося якийсь час працювати з Фабіровським. І навіть довше, ніж вам.

— А от нам з вами не довелося зовсім, — перебив його Вересюк, — на жаль. Тобто, ви знали його раніше, коли, можливо, він ще не зовсім втратив здоровий глузд.

— Ви не праві, — господар долив настоянки у келишки. — Він справді був дивним, але не ідіотом, і як фахівець ви це знаєте, Володимере Васильовичу… Володю! Я дуже вас прошу. Ці записи…

— Ці записи — плід фантазій медсестер! — не витримав Вересюк. — У будь-якому разі я їх не маю. Юрію Васильовичу, ви хоч знаєте, що Фабіровський мене терпіти не міг? Вважав мене порожнім місцем як фахівця і навіть інвентарю в кабінеті не залишив! А ви кажете про записи…

— А його книжка? Ось ця… — Журбенко простягнув гостю книжку Фабіровського про привидів.

— Книжка? — обурився Вересюк. — Оцю маячню ви називаєте книжкою? Гадаю, він просто забув їх з ящика забрати. Точніше, не встиг. Фабіровський помер від інсульту. Ви ж знаєте як це буває.

— Так, я знаю, — погодився Журбенко. — І не лише як лікар-анестезіолог.

— Пробачте, — знітився Вересюк.

— Не переймайтеся, колего! — заспокоїв інвалід. — Я усе нормально сприймаю. А на рахунок маячні… Усе, що він описує про пошуки скарбів у різні часи, дуже вдало перегукується з реальними подіями, про які пишуть серйозні історики. І це автоматично робить вашого попередника знавцем історії, принаймні нашого краю, більше того — дослідником. Зауважте, коли працював Фабіровський, ще не чули про інтернет. А у бібліотеці можна було знайти далеко не все — існувало багато заборонених тем. Тим не менш, Фабіровський їх якось дослідив. Це одне. І друге. У його описах випадків загибелі шукачів скарбів від нечистої сили є багато деталей, яких не вичитаєте ніде, навіть зараз. Це свідчить про те, що він займався пошуками особисто. Не бажаєте відкрити книжку і обговорити деякі речі? Можливо, і вам у професійному плані дещо було б цікаво.

— Дякую, — підвівся Вересюк. — Якось іншим разом.

— Володю! — навздогін гостю вимовив Журбенко. — Я знаю, що записи у вас. І при всій повазі, ви не зможете ними самотужки скористатися. Давайте разом. Усе це не маячня божевільного, скарби існують насправді.

З приміщення долинало якесь гупання й цього разу, тому стукіт у двері не був почутий новоспеченим підприємцем від медицини. Вадим штовхнув їх, і вони прочинилися.

Стихар був одягнутий по-робочому, весь у пилюці, а з діри у стіні стирчав довгий забитий стрижень.

— Пробачте, я тут… Матінко рідна… — він роззявив рота. — Вадим?! Як ти сюди потрапив?!

— Через двері, — посміхнувся той.

— Ну звісно, замкнути забув. Привіт. Як ти мене знайшов?

Він обійняв гостя, намагаючись не вимастити.

— Віднедавна у вашому місті працюю. Ось, зайшов познайомитися з приватним окулістом.

— А він більше на різноробочого схожий! — засміявся Стихар.

— Такий само невдалий американець, як і я сам.

— А, ну і це також, — погодився господар. — Важко у нашій приватній медицині, особливо на початках.

— А у державній що, легше?

— У державній взагалі «пеемсдец», бачиш, я запам’ятав. Слухай, а як ти тут опинився?

— Пальцем тицьнув —