Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Так не буває, — упевнено похитав головою Стихар. — Світ тісний, але ж не настільки!

— Але ж ти мені не казав, де працюєш! — нагадав йому Вадим. — Або де живеш.

— Справді, не казав. Виходить, буває. Слухай, а ти чим сьогодні займаєшся?

— Хірургією, чим же іще? — засміявся Лужний.

— Ну, не до ранку ж…

— Сподіваюся.

— То приходь! От віриш — не раз тебе згадував, ми ж так і не випили за спільну невдачу.

— Вип’ємо за удачу, — пообіцяв Вадим.

Цекало писав із таким завзяттям, що, здавалося, вістря ручки набирало темп з кожною секундою. Писанина ж, що виходила з-під пера трудівника скальпеля, сенсу великого не мала, проте виконувала єдину корисну функцію — захищала якоюсь мірою від чиновників. Як воїн вимахує мечем проти багатоголового змія — інакше зжере, як не одна голова, то друга.

— Ігоре Миколайовичу! — зазирнула, віддихуючись, Полянська. — Ви ще тут? А мені, як завжди, своїм здоров’ям ніколи зайнятися. Щойно від вас вийшла — хворого з інфарктом привезли, то й досі ним опікувалася. То що, ви глянете мою болячку? Кілька днів тому троянди садила і подряпала коліно. Дрібниця наче, а наступного дня запалилося й болить.

— Так завідувач уже повернувся, — вдавано байдужим голосом зауважив Ігор.

— Але ж я до вас прийшла. Ви що, відмовляєте мені?

— Я, звісно, не відмовляю, — взяв себе в руки Цекало. — Та ми ж з вами дорослі люди, усе розуміємо. Вам просто стало незручно за ті слова, що мене образили, тому ви до мене і прийшли. Але я вже забув, не турбуйтеся.

— Але я справді хочу звернутися до вас, — наполягала вона.

Сівши на стілець, Полянська підсмкнула спідницю і взялася за пов’язку. Зітхнувши, Ігор присів навпочіпки і почав розмотувати сам.

— А все ж таки, як ви здогадалися? — поцікавилася вона. — Я у себе в кабінеті перевірила — спідниця довга, пов’язки не видно.

— Великий клініцист Боткін, — зауважив Ігор, — взагалі усім підряд ставив діагнози з порога. Щойно увійде пацієнт — один уважний погляд і вже зрозуміло, на що той хворий.

— Але ж ви не Боткін…

— Так і ви також не…

Цієї секунди двері розчинилися, і Лада, загальмувавши на порозі, швиденько зникла. Запанувала тиша.

— Я не «хто»? — перепитала Полянська.

— Не «усі підряд», — спокійно відповів Цекало.

— А далі — ти собі уявити не можеш, — схвильовано розповідав Стихар, — пожежники, санстанція, архітектура… На оцей маленький кабінетик три на три метри. І усі, немов ті акули, а кишені в них значно глибші, ніж мої лікарські. Уяви, це приміщення існує ще від часів хрестоносців без пожежної сигналізації. Та щойно «поселився» тут приватний окуліст — все! Давай систему за штуку баксів, бо інакше лікарня згорить!

— Не шкодуєш, що затіяв усе це? — допитувався Вадим.

— Від долі не втечеш. Ти ж читав, це мені сам Фабіровський нашкрябав свого часу. Прикольний мужик був. Не вийшло з Америкою — отже, це моя доля..

— А до речі, як сталося, що не вийшло? Документи виробляли тут, у Роздолі?

— Радили що і як — тут, а самі документи робили діячі з обласного центру.

— А тут хто радив — скажи.

— Є тут одна.

— Жанна?!

— Та ні, Люба.

— Блондинка?

— Ні.

— І номер її ти знаєш? — розхвилювався Вадим.

— Звісно. Ми і зараз іноді бачимось.

Витягши телефон, Вадим показав номер Жанни.

— Цей?

— Ні, інший. А навіщо тобі?

— А цей номер тобі не знайомий? — не міг заспокоїтись Лужний.

— Здається, ні, — похитав головою Олег. — А чий він?

Вадим завагався, однак відповів.

— Жанни. Тієї суки, яка мене «кинула». Пам’ятаєш, ти на нього телефонував у Києві, коли намагався мені допомогти.

— А-а… — зрозумів той. — Ти її досі шукаєш! А чому вирішив, що вона може бути тут?

Вадим розповів йому про Олену Валеріївну, про обнадійливий початок пошуків і те, чим усе скінчилося.

— Уявляєш, можливо, я не один раз стикався тут із нею, просто не знав, що то вона. А тепер вона більше не користується цим номером.

— Допік ти їй, — похитав головою Стихар. — Обережніше треба було!

— Не я допік, — не міг зупинитися Вадим. — Щерба, хай йому грець. Він що, також виїхати намагався?

— Хто, Щерба?! — загиготів Олег. — Не сміши мене! Щерба далі Роздола не буває. Для нього до обласної поїхати — вже навколосвітня подорож. А чому питаєш?

— Щерба знає, хто вона.

Вадим розповів здивованому приятелю про випадок з телефоном.

— А ти нормально йому усе пояснив? — засумнівався Стихар.

— Більш ніж, — кивнув головою Вадим. — Навіть говорити на цю тему не хоче. Подумай, хто це може бути. Ти ж багато років тут живеш!

— Жанна… Гм… — напружено кумекав Олег. — Ну, кандидатура баби Жанни тебе явно не влаштує. Візьми телефон мій перевір.

— Та вірю я, — відмахнувся Вадим.

— Гаразд, я сам, — взявся до списку номерів Олег. — Стоп!

Вадим напружився, але Стихар лише висловив своє припущення:

— А раптом вона назвалася Жанною лише тобі?

В кінці робочого дня на території лікарні тихо. Поодинокі хворі сидять на лавочках, коли-не-коли персонал у халаті чи піжамі перебіжить з одного корпуса до іншого.

Лада зустріла його біля виходу.

— Я не зрозуміла — тебе чекати чи ні?

— Як хочеш, — відповів Ігор.

— А тобі що — байдуже? Бачила я, з яким завзяттям ти Горгоні коліна обмацував.

— У неї травма з ускладненням, — безбарвним тоном промовив Цекало.

— Еге, якраз на травму ти й дивився…

— Я маю звітуватися, на кого і як дивлюся?

Розмова неминуче вела до конфлікту.

— Ну, гаразд. Жартую. Чого напружився? Ромко питав стосовно поїздки. То як?

— Не знаю, — вичавив з себе Ігор. — Зараз у мене єдине бажання — лягти й увімкнути телевізор. Навіть не комп. Просто телек.

— Доволі дивне бажання, — зауважила Лада.

Вона не приховувала свого розчарування.

— От закінчиш інтернатуру і, якщо на той час наша медицина ще існуватиме, воно у тебе також з’явиться, як почнеш працювати, — повчально промовив Ігор. — Пробач, звичайно.

Далі він пішов сам. Обурена Лада залишилася на роздоріжжі.

Навколо Кондратюкового ліжка знову зібралася група лікарів на консиліум, але пацієнт нічого не хотів розуміти.

— Ми лиш одне поки що з’ясували, — намагався довести Вадим, — що вас оперувати немає потреби. Але ніхто не каже, що ви здорові!

— То це найголовніше! — стояв на своєму пацієнт. — Операція не потрібна — виписуйте.

Зіскочивши з ліжка, Кондратюк демонстративно почав складати свої речі до сумки.

— Та ж ви щодвадцять хвилин до туалету бігаєте!

— Вас до інфекційного відділення треба переводити!

— Куди?! — заволав той. — У мене ось-ось корова