Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Ну а це що — не хвороба?!

— Ні, не хвороба, — відрізав той. — Так. Срачка. Сама скінчиться. Баба Ганя трави зварить — за годину минеться.

— Ну ми вас просимо!

— Миколо Прокоповичу! Не ображайтеся, — з душею відповів Кондратюк. — Край, як потрібно! У посадці присяду, а там до Горохова може й витерплю. А ковбаски я вам передам!

Кондратюк у своїй картатій сорочці вискочив за двері. Гайда лише розпачливо розвів руками.

— Щось у нього цікаве, Вадиме Борисовичу… Ще вилізе. Побачите.

— Щось нетипове, — згодився той. — От тільки не розумію що.

— Таке враження, — продовжував Гайда, — що це якась екзотична хвороба, з якою за все життя зустрічатися ще не доводилося.

— Гадаєте, таке можливо? — засумнівався Вадим. — З вашим досвідом? Навряд чи.

У кишені задзижчав телефон. Це був Стихар.

— Що, Олеже?

— Зайнятий? — запитав той.

— Начебто вже ні.

— Ноги в руки й до мене.

— Що сталося?

— Я знаю, хто вона. Оця твоя кривдниця. Щоправда, ніяка вона не Жанна.

Густий дим порціями вилітав крізь вікно гіпсовочної. Щерба курив, час від часу хитаючи головою і щось бурмочучи собі під ніс. У двері постукали, та лікар навіть не поворухнувся.

— Андрію Івановичу, що сталося?

— Слухай, що ти мене дістаєш? — не повертаючись, невдоволено вимовив Щерба. — Чого тобі треба? Чого за мною тягаєшся?!

— Я не тягаюся! Добирайте слова! — образилася Женя. — Бачу — щось сталося. Ви ж сам не свій!

— Та яке тобі діло?! — нарешті повернувся Щерба. — Іди уколи роби, займайся своєю справою!

— А я вже зробила, — промовила медсестра крізь сльози. — Андрію Івановичу, будь ласка, скажіть, що сталося. Чому ви з Вадимом Борисовичем так кричали?

— Тобі зда-ло-ся! — по складах відповів той. — Примарилося, зрозуміла?

— За що ви мене так? — не витримала Женя. — Я переживаю за вас, допомогти хочу. Думаєте, не чула, як він вам поліцією загрожував? Що ви накоїли?

— Я зараз тебе у вікно викину! — заволав лікар. — А потім задом наперед поскладаю!

Двері прочинилися і зазирнув переляканий завідувач.

— Що тут відбувається? Чого ви кричите на увесь шпиталь?

— Та вона божевільна! — замахав руками Щерба. — Бігає за мною…

— Ні за ким я не бігаю! — почервоніла Женя. — Миколо Прокоповичу, учора вони мало не побилися з Лужним, а кричали ще дужче! Вадим Борисович узагалі ліз до нього з кулаками!

— Що за маячня? — Гайда повернувся до травматолога. — Що вона верзе?

— Я ж кажу — божевільна, — покрутив пальцем біля скроні той. — До Вересюка їй треба.

— А що у вас із Лужним трапилося?

— Операцію зробили журналістці, — сказав Щерба. — Потім по сотці збиралися, але він поспішав… Більше нічого.

— Бреше він усе! — не могла заспокоїтися медсестра.

— Женю!!! Що ти собі дозволяєш? — шефові урвався терпець. — Дитячий садок… Не дасте спокійно до пенсії дожити. Піду — тоді хоч повбивайте одне одного! Іди, заспокойся. З тобою потім поговоримо.

Двері за медсестрою різко зачинилися.

— Я не зрозумів, — тихо спитав Гайда, — що там за конфлікт у вас із Лужним?

— Та звідки ви взяли?! Навіть близько нічого такого не було, — доводив Щерба. — Навпаки, приятелюємо.

— Я розберуся… — ставши навшпиньки, завідувач посварив пальцем біля самого його носа. — Схоже, хтось намагається зробити із мене дурня. Я розберуся. І тоді начувайся.

Вдруге двері траснули значно гучніше.

Вадим з розгону заскочив до підвалу Стихаря.

— Ну?!

— Не ну, а сідай, — спокійно вказав той зубилом на стільчик. — Газетку підстели.

— Ну, то хто вона?

— Не гарячкуй, — порадив він. — Присядь. Є тут у нас дама одна цікава. Не Жанна, брехати не буду, але все вказує, що то вона.

— Хто така? — нервував Вадим.

— Світлана-затворниця. Усі так її називають. Аферистка з великої літери. Вона шиє простирадла, піжами, одне слово, все для лікарняних потреб. А крім того, ще підробляє — кому що. Багато хто у неї замовляє. Так ось вона пару років тому виїжджала до Штатів, але практично одразу була депортована.

— Чому?

— Імміграційна служба постаралася, — пояснив Стихар. — Вона там канал створила, через який наші їхали. Ну, американці швидко і розібралися.

— Цікаво, звичайно, — погодився Вадим. — Та це ще не означає, що Жанна — саме вона.

— Можливо, — замислився Олег. — Але ж ти сам пояснював, що номер у межах мережі нікуди не рухався, увесь час на одному місці, а вона якраз сидить тут безвилазно.

— І справді, — вражено промовив Вадим. — Мені одразу це дивним здалося. Хоч де б жила людина, вона повинна пересуватися — по магазинах ходити, до знайомих, друзів…

— Ото ж бо! А вона нікуди, — підхопив Стихар. — І живе на території лікарні.

— Як це? — не зрозумів Лужний.

— На «пересильному». Відтоді, коли у нас лікарям, бувало, квартири давали, це такий собі маленький гуртожиток для молодих фахівців на кілька кімнат. Ось там вона й влаштувалася.

— А чому нікуди не виходить? Чому затворниця?

— Тому що мала деякі пригоди. Нагріла свого часу когось на кругленьку суму, а вони взяли та й хлюпнули їй кислотою в обличчя. З наслідками.

— Ясно, — зрозумів Вадим. — Отже, телефон її перебуває постійно в одній точці.

— Та й це ще не все, — продовжив колега. — Наші до неї часто по різні дрібниці звертаються — хто штори, хто штани підшити. То я спитав в однієї знайомої — кажу, щось хочу замовити, а не можу додзвонитися. А вона мені знаєш що відповіла? Що Світлана номер поміняла.

— Оце вже справді цікаво, — пробурмотів Лужний. — Тільки до чого тут Щерба? Чому дзвонить до неї, чому покриває її?

— Та він же її брат! — пояснив Стихар. — А вона — його головний біль. Знаєш, буває так у сім’ї — одне нормальне, а інше непутяще. Кажуть, вони обоє зі Щербою прийомні, з дитбудинку. А батьки вже померли. То ж він нею опікується, як старший. Інший давно б плюнув, а Щерба її завжди вигороджував. І випросив у головного місце на пересильному для неї, коли з нею така біда трапилася. Костогриз може б і відмовив, але тоді у нього син розбився на машині, і Щерба його буквально по частках склеїв. Хоча кажуть, відтоді вона вгамувалася.

— Добре вгамувалася, — криво посміхнувся Вадим. — Особливо враховуючи мій випадок. Є новий номер? Дай, хоч голос послухаю.

— Будь ласка, — Олег показав на екрані номер. — Тільки набирай зі свого.

Набравши номер, Лужний слухав мовчки, у той час як Стихар, не відриваючись, стежив за виразом його обличчя.

— Твою ж мать… — вражено промовив хірург, сховавши телефон до кишені. — І що ж мені тепер з нею робити?..