Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

Головний лікар заклопотано перебирав папери на своєму робочому столі, коли двері його кабінету відчинилися, і на порозі з’явився захеканий очільник районної санепідслужби Дегтяр.

— О, — промовив Костогриз, простягаючи руку. — Санстанції лише мені сьогодні бракувало. Сідай, Борисе Петровичу. Чого так гнав?

Та гість не підтримав жартівливого тону. Обличчя його змарніло, він важко дихав і виглядав таким стурбованим, що Костогриз одразу відчув недобре.

— Мої у тебе вчора з перевіркою були, у хірургії.

— І що з того? — не зрозумів головлікар.

— Змиви брали по усьому відділенню.

— У них там завжди порядок, — знизав плечима Костогриз. — Щось не так? Висіяли щось?

— «Не так» — слабо сказано, — видихнув Дегтяр, обтираючи пожмаканою хусткою спітнілі скроні. — Так висіяли, що тепер ми з тобою обоє не розгребемося.

— І що ж там? — розхвилювався Костогриз.

— Холера.

Розділ IV

Віз, за яким клубочилася густа курява, заїхав через ворота до монастиря. Полковник, що лежав на сіні, марив, і ротмістр намагався бути поруч, аби його стримати. Поранений заборсався, розкидаючи настил та відкриваючи сторонньому оку штабель невеличких мішків із чимось важким. Скочивши на землю, осавул потяг коней у найдальший куток подвір’я.

— Ротмістре! — хрипів поранений. — Що з казною? Закопати! Це наказ!

— Іване Андрійовичу, — звернувся до бородатого офіцера осавул, який повернувся з монастирської будівлі у супроводі кількох ченців. — Я щойно все оглянув. Там заїзд до підземелля. Сховаємо віз подалі від чужих очей. Ченці кажуть — не видадуть. Води закип’ятять. Ну а далі… як Бог дасть.

— Давайте, осавуле, — наважився Долматов. — Інших варіантів однаково немає. Будемо зволікати — помре полковник. Он — марить постійно. Невдовзі тільки лінивий не знатиме, що казну веземо. Іду готувати інструменти.

— У них там пара ченців кровопускання вміють робити і щось лікують. Може в помічники візьмете? З мене ж користі ніякої!

— Давай, рідненький, — згодився військовий хірург. — Клич. Зайві руки не завадять. О Господи! Допоможи у святих стінах зробити те, що у таких умовах взагалі неможливо!

Полковник на возі несподівано розплющив очі.

— Іване Андрійовичу! Де ми? Я що, спав?

— Спали, спали, — заспокоїв його Долматов. — Морфію вам вколов. Пане полковнику, це якийсь старий монастир. Тут зручно. Треба витягти кулю, інакше помрете. Лихоманка посилюється. Тут не шпиталь, але іншого виходу немає.

— Згодний, — простогнав Чікічеєв. — Робіть, Іване Андрійовичу, терпітиму.

— Братчики, взяли полковника і — нагору! — скомандував лікар. — Хутко! До світлої каплиці. Ближче до вікна. Я слідом.

На возі серед мішків з грошима йому таки вдалося відшукати свою медичну сумку. Зазирнувши всередину, лікар передивився інструменти, скрушно похитав головою. Шансів на вдалу операцію з таким набором небагато. Фляга зі спиртом впала на саме дно і шукати довелося довше. Наче розуміючи приреченість пацієнта, хірург відтягував вирішальний момент. Зрештою він наважився.

— Іване Андрійовичу!

Осавул біг до нього, кинувши відчиненими двері до підземелля.

— Іване Андрійовичу! А де полковник?

— Нагору понесли, — відповів Долматов. — Я наказав. Буду оперувати.

— А як німці налетять? Їхня розвідка увесь час на п’яти нам наступала. Може до підвалу? Там їй-Богу не знайдуть. Ходімте, Іване Андрійовичу. Я вам зараз таке покажу!

— Оперувати при свічці… — бурмотів собі під ніс військовий хірург, — це занадто…

Не відстаючи ані на крок, слідом за осавулом він спускався глибше й глибше крученими сходами, аж поки обоє не вперлися у стіну. Спочатку лікар нічого не зрозумів, а потім очі його широко розплющилися. Натиснувши на одну з кількох брил, що складали стіну, осавул зробив зусилля. Лікар від подиву роззявив рота.

— Мати рідна… Що це?!

— Бачите, який секрет? — не міг натішитись осавул. — Хитрі ченці… Ніколи б не додумався. Випадок…

— Справді, його величність Випадок, — вражено прошепотів Долматов. — Послухайте, осавуле… Ні, оперувати тут я, звісно, не буду. Навпомацки не вмію. Але… що як нашу казну сюди заховати? Це ж скільки століть усе це тут лежало! Не знайдуть тут німці, присягаюся, не знайдуть. Дивіться, скільки скарбів! Нехай і наше якийсь час святі отці побережуть. Мішки соломою натовчемо, а віз назад вивеземо, і нехай німець далі переслідує. А живі лишимось — повернемося й заберемо потім.

— А праві ж ви, їй-Богу, — махнув рукою козак. — Де ще можна казну так надійно заховати!

Зміну настрою хірурга помітили усі, коли Долматов з’явився у світлій каплиці. Чікічеєва роздягли й поклали на дерев’яний стіл.

— Ну що, Іване Андрійовичу, витримаю? — запитав полковник слабким голосом.

— Усе буде добре, пане начальник штабу армії, — бадьоро відповів той. — Навіть те, заради чого усе це затівалося.

* * *

Військові вантажівки та поліцейські машини зупинялися біля огорожі. Солдати Нацгвардії за командою оточили територію, влаштувавши головний блок-пост на воротах. Кілька санітарних машин вивантажували засоби для дезінфекції й ціла група людей у спеціальних костюмах носила обладнання до хірургічного корпусу, навколо якого стояло ще одне кільце.

— Яке ви маєте право не пускати мене? — скандалила жінка біля воріт. — У мене мати в лікарні у тяжкому стані!

— Пані, карантин, розумієте? — доводив спецназівець. — Наказано нікого не впускати й не випускати.

— Який іще карантин? З глузду з'їхали? Та пустіть мене!

Біля воріт зчинилася штовханина. На допомогу викликали начальство у погонах.

— Громадяни, зберігайте спокій!

— Скільки тут лікуюся, жодних карантинів не було! — обурювалася бабуся у домашньому халаті. — Куди мені йти тепер? Я на п’ять хвилин до магазину вийшла, мені в палату треба! Там мої ліки! Мені на укол треба!

— Карантин, — виголосив офіцер і пішов геть. — Ніхто не заходить і не виходить.

— Та я ж п’ять хвилин тому вийшла! — волала жінка. — І карантину не було. А тепер є?

У дверях корпусу з'явився Гайда.

— Миколо Прокоповичу! — кричала бабуся від воріт, побачивши лікаря, — Мене в палату не пускають! Скажіть, щоб пустили!

Щерба підійшов до воріт лікарні, здивовано споглядаючи цю картину.

— Прошу відійти, — наче робот, вчергове повторював спецназівець. — Карантин…

— Який карантин? Я тут працюю! Дайте увійти!

— Наказ нікого не впускати, — відрубав солдат. — До з'ясування. Чекайте в іншому місці.

— У якому — іншому? — не зрозумів лікар. — Я годину тому звідси вийшов. І вже виніс усю заразу. І по місті розніс. Ви що, не розумієте, що немає жодного сенсу не пускати мене назад?

Ці міркування виявилися заскладними для солдата.

— Ви що — справді на тренуваннях головою цеглу ламаєте, як це по телевізору показують? — запитав Щерба.

Той лише відвернувся. А біля корпусу ще двоє сперечалися з Гайдою.

— Розум втратили? — волав завідувач хірургією. — А якщо хворого з кровотечею привезуть? Також не пустите? Я до вас, шановні, звертаюся. Якщо помре хворий — ви відповідатимете.

— Ми — ні, — тупо заперечив здоровидло. — В