Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— А якщо це хтось із ваших буде? — не вгавав завідувач. — Також не пройде? Впустіть лікаря нашого — у нього операція!

Ці двоє також повернулися спиною.

— Покличте того, хто ці накази віддавав! — не витримав Гайда.

— Зараз прийде… — сказав один з вояків.

Траснувши спересердя дверима, завідувач пішов нагору до відділення.

У приймальні районної адміністрації розмова велася на високих тонах. Обласні та районні чиновники з переляканими обличчями нагадували колорадських жуків, позбираних у стару банку з-під фарби, які, звиклі нерухомо сидіти й гризти картопляне листя, потрапивши у нестандартну ситуацію, рухаються, натикаючись на стінки, й повертають назад, не надто розуміючи, що роблять.

— Ви розумієте, що паралізували усю роботу районної лікарні? — кричав Костогриз.

— Ні, це ви її паралізували! — ляснув рукою по столу найголовніший. — І відповідатимете за це! А люди виконують свої обов’язки! І якби ви пам’ятали про свій обов’язок, то ніяка холера у лікарні не з’явилася б!

— А де ж вона, по-вашому, мала з’явитися? У банку? У лікарні й мала, бо хворі йдуть зі своїми болячками у лікарню.

— Григорію Віталійовичу, — промовив другий, — я б на вашому місці обійшовся без іронії. У вас у лікарні останнім часом надто багато негараздів.

— Нічого собі негаразди! Смерть мера через ненадання медичної допомоги… — додав третій.

— І якби ви вчасно реагували, осередок небезпечної інфекції міг бути меншим, — озвався четвертий.

— А де ви бачите осередок? — захищався Костогриз. — Хіба є хворі на холеру? Немає хворих, отже немає осередку. Є поки що один посів, з яким розбираються. Та й звідки холері узятися? Ще навіть теплої погоди не було.

— Григорію Віталійовичу, — втрутився начальник з області. — Ворожити на кавовій гущі — не наша робота. Наша — виконувати передбачені для такого випадку інструкції.

Ординаторська хірургічного відділення не вміщала усіх охочих. Двоє вчителів — біолог, що перебував на лікуванні, та історик, який прийшов його відвідати, насідали на лікарів.

— Ви що, не розумієте — донька приїжджає, мушу зустріти. Я ж не лежачий хворий!

— А в мене через півгодини починається урок. Що мені робити?

— Розумію, — відбивався Хижняк. — Але ж ви бачите — вони наказ отримали. Мене також не випустять.

— Чорти б їх забрали! — не міг заспокоїтися біолог. — Яка холера? Та вона тут востаннє, напевно, ще за часів хрестоносців була!

— Не напевно, а точно, — похмуро додав історик. — Саме у середні віки. Був тут спалах холери, який винищив не лише увесь монастир, а й навколишні села.

— Ви це їм скажіть! — порадив Цекало. — Отим, що унизу, тоді будете тут до осені сидіти. Оформимо вам історію хвороби, щоб койко-день дарма не пропадав. Потім, як звіт здавати, то на холеру не звернеш. Ліжковий фонд має бути заповненим.

— Я серйозно! — завівся історик. — Є відповідні свідчення в архівах. Багато людей загинуло. А привіз цю заразу маркіз Гійом де Шалон.

— Хто?! — підскочили обоє молодих лікарів. — Звідки ви таке взяли?

— Я вам кажу, — той вже забув про холеру й зірвані уроки. — Наближений магістра ордену тамплієрів. Коли король Філіп Четвертий вирішив розігнати орден, храмівники захищалися. Облога їхнього замку тривала впродовж кількох місяців. Це ж були справжні воїни — на них усі хрестові походи трималися, там один був вартий десятьох. От король і наказав заразити воду. Лише тоді замком оволодів, як усередині епідемія почалась. А тамплієри, коли відчули, що скоро кінець, почали через потаємний хід свої скарби вивозити й ховати по монастирях. От цей де Шалон і привіз усе до нашого. Ви що, зовсім не цікавилися?

— Ні, — вигукнули в один голос обоє. — Розкажіть!

— Ну, далі вже немає що розповідати. Привіз, заховав. А сам вже був хворий. Ну і від нього усі ченці заразилися і погинули потім. А заразом ще кілька сіл навколо. Багато людей.

— Ну, а сам посланець магістра?

— Вмер, — безапеляційно заявив учитель. — Так, принаймні, усі джерела пишуть. То що робити? Слухайте, а може ви нам також якісь задні двері відчините і ми тихенько підемо?

— Я б не радив, — упевнено промовив Лужний.

Гайда увійшов швидко і обоє вчителів тихенько вислизнули за двері.

— Ну, що, шановні, от і дожилися. Лише цього бракувало! Решту вже маємо.

— А що? — не зрозумів Хижняк.

— Холера…

— Навіщо лаєтеся? — не зрозумів Цекало. — Скажіть спочатку, у чім справа.

— А я й кажу! — зірвався завідувач. — Холера! Інфекційне захворювання! Не чув?

— Ви… серйозно? — здивувався Лужний. — Ми гадали, вони жартують.

— Куди вже серйозніше, коли по периметру очеплення стоїть!

— Попали… — розпачливо промовив Хижняк. — По-па-ли! Ну чому це мало статися у нас?

— А де ж іще?! — зіронізував завідувач. — Хрестоносці ваші лишили! Спеціально для вас! Щоб не лазили де не слід, а роботою займалися!

Ігор звівся зі стільця, повільно підійшов до крану і заходився мити руки з милом.

— Ти ще піди до перев’язочної — йодонатом вимасти, — іронія Гайди дедалі посилювалася.

Цекало мовчки взявся за клямку.

— … і сто грамів усередину — раптом вже встигло потрапити, як нігті гриз.

— А повертатимешся — то клямку вже крізь халат бери, а не голими руками, — підтримав шефа Хижняк.

З ображеним виглядом Ігор сів на місце.

— Дуже смішно…

— А що нам — плакати? — не міг заспокоїтися Гайда. — Отже так. Об’явили вже офіційно. Вібріони у змивах підтвердили. Вводиться протиепідемічний режим. Зараз відшукаю інструкції.

— От, блін… — прохопилося у Вадима, і всі одразу повернулися до нього.

— Кажи! — наказав шеф.

— Я здогадуюся, звідки усе це. І схоже, хрестоносці не винні.

— Не тягни!

— Кондратюка пам’ятаєте? — похмуро запитав Лужний. — Той, що втік додому, бо дообстежуватися не схотів. Усі ж помітили, що нетипова картина у нього! Ви самі зауважили — щось таке, з чим не стикався ніколи.

— А дійсно — він з туалету не вилазив, — стурбовано промовив Гайда.

— На весілля поїхав, — додав Хижняк. — Ще казав, що ковбасник.

— Ну так, — похитав головою Гайда. — І руки навряд чи так миє, як Ігор Миколайович. І завтра людей так зо двісті п’ятдесят поїдять тієї ковбаски.

— Або вже поїли, — припустив Цекало. — Коли там, він казав, весілля? До речі, здається, й нам обіцяв привезти.

— Так, жарти геть, — стурбовано промовив Гайда. — Ви уявляєте, що може бути? Це ж такий осередок утвориться, що вже не треба буде ніякої медичної реформи… Без неї всі вимруть. А ну, бігом історію Кондратюка сюди! Паспортні дані потрібні. Будемо повідомляти. І зараз видзвонити його у тому селі! Може ще не пізно.

— Так здана вже історія, — розвів руками Цекало. — В архів. Ви самі постійно чортів даєте, коли не здаємо! Ми й постаралися.

— Невчасно ви стараєтеся, — лютував завідувач. — Бігом до