Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— А хто ж нас випустить?

Схопивши телефон, Гайда набирав номер архіву.

У приймальні райдержадміністрації відбувалося ще одне екстрене засідання. І з кожним наступним осіб у краватках більшало.

— От тепер вже точно кранти, — не приховуючи злості, голосно говорив Моцур, новоявлений очільник області. Молодець оцей ваш, як його… Гайда. Скільки років працює?

— Давно, — похмуро відповів Костогриз. — Минулого року шістдесятку відзначали.

— Що?! — підхопився начальник управління. — То може йому на пенсію час? Відпустити хворого з кишковою інфекцією на весілля, де його ковбасу з холерою триста людей їстимуть?!

— Це лише припущення наших колег, — захищався Костогриз. — Його ще довести треба. А хворий від обстеження відмовився. Це його право. І примусити ми не можемо.

— Якщо це доведуть, — майже по складах вимовив Моцур, знаєте, що вам загрожує? Ні, усім нам, і мені також… Хоч на відміну від вас я реагую вчасно. Знаєте що?

— Нічого вам не загрожує, — твердо промовив Костогриз, дивлячись йому в очі. — Ви щойно прибули. Води місцевої не пили. І у контакті з кимось із теоретично можливого осередка не перебували. То ж вам точно холера не загрожує. Все ж решта порівняно із нею — дрібниці. А мені… Якщо диплом отримав і білий халат вдяг — то це вже саме по собі чимось загрожує.

Дівчина плакала, повернувшись обличчям до вікна у порожньому коридорі.

Лікар, який швидко проходив повз неї, загальмував, придивляючись.

— Шановна, що сталося? Чого ви плачете?

Від цього запитання вона заплакала ще дужче. Він підійшов ближче. Це був Ігор Цекало.

— Я можу чимось допомогти? Я лікар.

— Так, можете! — різко повернулася вона. — Ідіть, порозкидайте цих спецназівців, чи хто вони там… Тих, що не дозволяють вийти! Можете?!

— О… це ви, Оленко? — остовпів Цекало. — Не упізнав одразу. На жаль, не можу зробити цього навіть для вас. У них, знаєте, спецпідготовка, та й багацько їх. Тільки у будь-якій ситуації треба вміти знаходити рішення, це — закон хірургії. Що у вас сталося?

— Зайшла до мами, — схлипувала вона, — а її у терапії затримали. Поки чекала — он, ви самі бачили. І я вийти не можу!

— І плачете, бо за нею скучили і не маєте змоги зустрітися? — не зрозумів Цекало.

— Ні, — почала нервуватися вона. — У нас на курсі вечір бального танцю. І я не встигаю. А подругу мою тато повезе, і мене чекати вони більше не можуть. Потім я вже нічим не дістануся.

— І кавалер ваш танцюватиме з іншою… — з розумінням промовив лікар. — Серйозна проблема. Ходімо зі мною.

Схопивши дівчину за рукав халата, він потяг її до глухого темного коридора.

— Куди ми йдемо? — захвилювалася вона.

— Не бійтеся, я вас не скривджу, — посміхнувся Ігор. — А привид Фабіровського, який полюбляє такі закутки — це казки. Не вірте.

Озираючись та дослухаючись, він відчинив маленьке глухе віконце і визирнув назовні.

— Це я що — маю сюди лізти? — вигукнула вона.

— Тільки як маєте бажання. Ну, вперед! Тримайтеся…

Він допоміг їй вилізти і подав сумку.

— Дивіться, щоб ніхто не побачив вас. Он ті кущі тягнуться впритул до самої огорожі, а в ній діра, через яку господар сусіднього будинку своїх курей на нашу територію пускає пастися. Потрапите якраз до нього на подвір’я. Ну, а там вже спецназу немає.

— Оригінальний спосіб… — промовила Оленка, обтрушуючи джинси. — Дякую вам! Це ви… для зустрічі з вашими коханими медсестрами використовуєте?

— Що ти можеш знати про медсестер, дівчинко, не кажучи вже про кохання… — зітхнув Цекало.

— Пробачте, — ніяково посміхнулася вона.

— Привіт матусі…

Дівчина швидко побігла до огорожі.

Двері до кабінету головного лікаря санстанції, коли туди зайшов Костогриз, зачинилися наглухо.

— Отже так, — стиха промовив Дегтяр. — Це таємниця. Якщо дізнається хтось, що ти довідався від мене — дивись… Мене не зрозуміють.

— Яка таємниця? — заволав головлікар. — Що ще?! Мало цієї вашої сраної холери?

— Так от про неї я й кажу. Холера якраз не наша. Одне слово… розслабся!

Широко посміхаючись, Дегтяр поліз до шафки по коньяк і келишки.

— Що — не підтвердилося?! — кричав Костогриз. — Я знаєш скільки здоров’я через вас втратив? Твої епідеміологи з бодуна посіви робили? Ви у цілому районі надзвичайну ситуацію створили! Завтра у новинах гримітимемо!

Не реагуючи на його волання, Дегтяр мовчки наливав у келишки.

— Не буду з тобою пити! — образився головлікар. — Не буду і все.

— Будеш, — засміявся Дегтяр. — Інакше не скажу тобі найголовнішого.

З розпачу Костогриз схопив келишок і залпом вихилив.

— Щось ти зовсім нервовий став, — продовжив Дегтяр. — Помилки нема. Епідеміологи мої одразу розібралися, що це холера. Але є одна особливість…

— Не тягни кота за хвіст, — попросив Костогриз, перехиляючи другий келишок.

— У мого кума невістка в обласній інфекційній лаборанткою працює, де достовірність результатів перевіряли, та й київські фахівці там були. Отже, холера справжня. Але штам вібріона дуже ослаблений. І для людини практично безпечний. Вмерти від нього неможливо. Навіть срачки не викличе.

— Чекай, нічого не розумію… Звідки ж воно взялося у відділенні хірургії?

— Це вже інше питання, — тримав інтригу Дегтяр. — Але можеш бути впевнений, що не з кишківника вашого Кондратюка. Ковбасу його можете їсти, якщо принесе. Такий вібріон може взятися лише з одного місця, у природі цих штамів не існує.

— З якого? — насупився Костогриз.

— Це учбовий штам, безперечно.

— Що означає — учбовий?

— Ну, ти ж мікробіологію вивчав в медінституті? — запитав Дегтяр. — Усі мікроби, з якими працюють студенти, є ослабленими штамами справжніх. Вони виведені спеціально для навчального процесу і заразитися ними та захворіти неможливо.

— Ти точно не жартуєш? — вражено похитав головою Костогриз.

— Ні. Можеш бути впевнений.

— А чому ж тоді з нас «облогу» не знімають?

— Знімуть, — пообіцяв Дегтяр. — Ти ж знаєш, як у нас чиновники завжди перестраховуються. Але не в тому суть. Я знаєш що подумав?

— Кажи, — ледь стримувався головлікар.

— Ти вчора плакався, що на шпиталь одразу всі нещастя посипались. От я і подумав, що вібріони могли потрапити з учбової лабораторії медичного інституту просто у наш посуд, який розставили для змивів. Вже у відділенні. Розумієш?

— Ні, — похитав головою Костогриз.

— Хтось узяв матеріал з учбової лабораторії, разом із живильним середовищем, адже вібріони на підвіконні не живуть! І хлюпнув у наш посуд для досліджень! Ти казав, що тебе чомусь цькують. От і гадаю, що це продовження.

Наливаючись люттю, Костогриз підвівся, і відчуття, що готовий подерти зловмисника на шмаття, затопило його з головою.

Полянська зачиняла двері свого кабінету, коли побачила Цекала, який проходив коридором.

— Ігоре Миколайовичу, доброго дня!

— І вам доброго дня, Інно Сергіївно…

— Зачекайте, маю вам щось