Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

 – А? Що? - Клайф опустив очі. У районі селезінки сірий колір ідеально відпраного мундира був зіпсований кривавою плямою, що стрімко росла.

 - Ось лайно! - щиро здивувався він перед тим, як знепритомніти.

 - Допоможіть! - Лейсі кинулася до ельфа, що лежав на підлозі. - Він стікає кров'ю! Потрібен лікар!

 - Дозвольте, міс, - поруч сів блідий джентльмен у пенсне. - Я хоч і не лікар, але тимчасову пов'язку змогу накласти. Гей, пацан! - він торкнувся за плече напіврослика старателя, що сидів поруч.

 - Я тобі не пацан, - похмуро обернувся той. - Мені 70 років, між іншим.

 - Та не має значення. Піди смикни стоп-кран… смикай-смикай, з машиністом я, в разі чого, поговорю. Тут неподалік селище… доставимо містера офіцера туди. До станції він не доживе.

* * *

Свідомість поверталася ривками. Спочатку Клайф зрозумів, що він лежить на чомусь. Потім - що звичного стуку коліс чомусь не чути. Потім повернувся зір і, побачивши білу стелю, він усвідомив, що не в потязі. А ще – що форма, зброя та всі речі кудись зникли.

 - О, демони! Потяг… перестрілка… – він спробував підвестися і зморщився від різкого болю в правому боці.

 - Ану лежіть, сер! - напіврослик у білому халаті зміряв пацієнта суворим поглядом. - Вставати вам ще зарано. Я не хотів би, щоб всі мої зусилля пішли нанівець.

 – Де я?

 - Це селище Верхні Пороги, а я доктор Тіммонс. Ви зчепилися з грабіжниками у потязі, вас поранили. Ваші… хм… сусіди по вагону зупинили потяг і доставили вас сюди. Вчасно, мабуть, доставили - ще трохи, і ви б від великої крововтрати вже віддали Творцю душу.

 - Скільки часу минуло?

 - Ви тут уже дві доби.

 - Чорт! - Клайф знову спробував підвестися. - Я маю поспішати, батьки хвилюватимуться, якщо я не приїду вчасно!

 - Якщо ви що і повинні в даний момент, так це лежати і виконувати вказівки лікаря, - напіврослик був непохитний. - Все одно в такому стані ви навіть до дверей не дійдете. Так що не ускладнюйте, містере Уілкінс… так-так, не дивуйтеся, я знаю, хто ви. Довелося знайти у ваших речах папери і прочитати їх, не ображайтеся, що без вашого дозволу… ви не приходили до тями, а мені необхідно було знати, кого до мене доставили. Особливо враховуючи той факт, що ви знаходитесь на дійсній службі.

 - Я звільнений у запас, - похмуро буркнув Клайф. - Гаразд, док не переживайте, раніше потрібного не втечу.

Однак через два дні, відчувши, що може сяк-так пересуватися без сторонньої допомоги, лейтенант беззаперечним тоном заявив Тіммонсу, що залишає його гостинний заклад. Лікар, як міг, намагався його відмовити.

 - Містере Уілкінс, ви ще не повністю відновилися! Відпочиньте пару днів - і можете вирушати, куди душа забажає.

 - Ні, док. Не хочу змушувати батька з матір'ю зайвий раз переживати.

 - Ми можемо надіслати їм листа.

 – Не варіант, док. Для голуба відстань завелика, а поштовий диліжанс йде надто повільно. Я на перекладних швидше дістануся.

 – Що? Ви ще й верхи скакати зібралися? З не до кінця загоєною раною?

 - В армії мені й не таким траплялось займатися.

 - А в армії вас не вчили, що наказам треба підкорятися?

 - Так то в армії, - усміхнувся Клайф. - Досить мандражувати, док. Нічого зі мною не трапиться - на гірських ельфах все гоїться, як на собаці. Хіба не знаєте?

 - Гаразд... - втомившись сперечатися, махнув рукою Тиммонс. - Гаразд. Робіть, що хочете, тільки в такому разі я знімаю з себе відповідальність за можливі ускладнення. Зараз розпоряджуся, щоби принесли ваші речі. Сестра Мері випрала і заштопала ваш мундир, тож він як новенький… ну, майже. О, до речі. Ось це ми знайшли у вашій правій кишені.

Клайф зацікавлено розгорнув м'ятий блокнотний лист, на якому рівним каліграфічним почерком було виведено кілька рядків.

“Дорогий сер… на жаль, так і не знаю, як вас називати. Я від щирого серця вдячна вам за ваш героїчний вчинок. Ризикнувши життям, ви врятували мене і моїх рідних від перспективи позбутися останніх грошей... а може, й від чогось гіршого. Всім серцем сподіваюся, що ви одужаєте і зможете продовжити свій шлях.

Якщо колись доля занесе вас до Міддсвілля, загляньте в п'ятий будинок на Медовій. Я буду дуже рада знову вас побачити.

З глибоко. повагою,

Лейсі Квінлетт.”

* * *

Почувши стукіт копит, Мелф Уілкінс відклав ранкову газету, в черговий раз затягнувся люлькою, підвівся з плетеного крісла і спустився з ганку. Як завжди, тримаючи на плечі рушницю.

Вершник у сірому мундирі на повному скаку влетів у напіввідкриті ворота, різко зупинив жеребця і вистрибнув із сідла.

 - Батьку!

 - Сину, - хоч Клайф, як завжди, був швидкий і підтягнутий, від чіпкого батьківського погляду не сховалося те, що він трохи припадав на праву ногу. І свіжа латка на мундирі теж не сховалася. - Куди ти примудрився вляпатися? В останньому листі ти писав, що живий, здоровий і не поранений. Та й приїхати ти мав ще позавчора.

 - А, дурниця, тату. Сталася невелика заварушка в потязі… У кількох джентльменів, що вирішили по-швидкому поправити своє фінансове становище чужим коштом, виник конфлікт інтересів зі мною.

 - І ти дав себе підстрелити? - напівельф скрушно похитав головою. - Я тебе такому не вчив.

 - Їх було вісім проти мене одного, - спробував виправдатися Уілкінс-молодший.

 - Хм… лише вісім? Мабуть, це були дворфи з великими пушками? Чи, може, наші родичі? Чи, не приведи Великий Дух, Пожирачі раптом порозумнішали і почали грабувати потяги?

 - Ні, - зітхнув Клайф. – Це були люди.

 - Лише люди? Ну, тоді я рішуче не розумію, як ти дав їм себе зачепити. Гаразд! Не бери в голову. Я радий, що ти живий, - вони обійнялися. - Іди до хати, мати тебе вже зачекалася. Я поки що розсідлаю коня. І цейво… не розповідай їй про потяг. Хоча б не так відразу. Ні до чого їй зайві тривоги.