Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

Я не могла перестати посміхатися, поки складала речі. Усвідомлення того, що ми з Олегом зовсім скоро вирушимо у відпустку, дарувало приємне тепло десь усередині.

Але перед поїздкою потрібно було вирішити ще одну важливу справу — підготувати все для нашого пухнастого улюбленця. Я дбайливо складала в сумку його корм, улюблені іграшки, лоток і навіть маленьку ковдрочку, на якій він любив спати.

— Ну от, здається, нічого не забула, — пробурмотіла я, кидаючи погляд на кота, який ліниво потягувався на дивані.

Він спостерігав за мною, ніби розумів, що скоро його відвезуть у гості.

Я поглянула на годинник. Андрій мав от-от приїхати. Було трохи хвилююче, адже котик ще ніколи не залишався без мене. Але я була впевнена, що в Андрія йому буде добре.

Сіла на диван і провела рукою по м'якому хутру улюбленця.

— Ти тільки не сумуй без нас, добре? Ми швидко повернемося.

Котик муркнув і потерся об мою руку.

Раптом у двері подзвонили. Це був Андрій.

— Привіт, — усміхнувся Андрій, переступаючи поріг. — Ну що, ви готові до відпочинку?

— Привіт, — кивнула я, передаючи йому сумку з речами Макса. — Так, майже. Ось усе необхідне для нього: корм, іграшки, лоток... Ой, а ще ковдрочка, він на ній спить.

— Все під контролем, не хвилюйся, — підморгнув він. Потім кинув погляд на кота, який насторожено сидів біля моїх ніг. — Ну що, Максе, поїхали знайомитися з новим житлом?

Я провела рукою по шерсті улюбленця й зітхнула.

— Сподіваюся, він не буде дуже сумувати.

— А давай зробимо так, — запропонував Андрій. — Поїдь зі мною, оглянеш, де він житиме. Так буде спокійніше і тобі, і йому.

Я задумалася. Це справді могло допомогти мені заспокоїтися. До того ж, Олег зараз ще був зайнятий справами, тож у мене був час.

— Гаразд, — усміхнулася я. — Давай поїдемо.

Я сіла на переднє сидіння машини, обережно притискаючи Макса до себе. Він трохи нервував, але, відчувши мій дотик, заспокоївся, вмощуючись на колінах.

Андрій завів двигун і кинув на нас швидкий погляд.

— Не хвилюйся, йому у мене сподобається.

— Сподіваюся, — зітхнула я, проводячи рукою по м’якому хутру котика. — Просто не хочу, щоб він думав, що ми його покинули.

— Настю, ви ж їдете не назавжди. І він це відчує. До того ж, думаю, він швидко звикне до мене.

Я кивнула, але все одно відчувала невелике хвилювання.

Машина плавно рушила, і ми поїхали. Я дивилася у вікно на знайомі вулиці, які повільно змінювалися новими пейзажами, а всередині було дивне відчуття. Десь глибоко в душі з’явилася легка тривога, хоча я й сама не розуміла, чому.

Андрій відчинив двері своєї квартири й пропустив мене вперед. Я обережно зайшла, тримаючи Макса в руках, і одразу почала розглядати обстановку.

Квартира була просторою, сучасною, але водночас затишною. Теплі відтінки меблів, м'яке освітлення й відсутність зайвих деталей створювали комфортну атмосферу.

— Ну, ось тут ти можеш залишити Макса, — сказав Андрій, показуючи на куток біля вікна, де вже стояла нова когтеточка й миски для їжі та води.

— Ти справді підготувався, — я здивовано подивилася на нього.

— Ну, не міг же я прийняти вашого кота без належних умов, — він усміхнувся й розстебнув куртку. — Хочеш кави?

— Так, — погодилася я, дивуючись, як легко він мене приймає.

Андрій кивнув і попрямував на кухню. Я ж ще трохи постояла в коридорі, вдихаючи легкий аромат його парфумів, а потім, озираючись, пройшла слідом.

Я зайшла на кухню й одразу звернула увагу, що тут було так само затишно, як і в решті квартири. Андрій відкрив шафку, дістав каву й кинув погляд на мене.

— Скільки цукру тобі класти? І ти ж п’єш із вершками, так?

— Так, але зовсім трошки, — усміхнулася я.

— Зрозуміло, — він кивнув і зайнявся приготуванням.

Я тим часом сіла за стіл і стежила, як Макс обережно виходить із переноски й починає досліджувати нове місце. Він обнюхував меблі, зазирав у кожен куточок і навіть спробував залізти під стілець.

— Думаю, йому тут сподобається, — сказала я, спостерігаючи за хвостатим дослідником.