Читати книгу - "Бігуни"

Тоді син блискавичним рухом ударяє кулаком її в живіт, у те місце, де багато років тому було його перше мешкання, м’який покій, вистелений червінню й пурпуром. У його кулаці — ніж. Жінка нахиляється вперед, а зі зморшки чола на її обличчя виливається темінь.

Гаятися не можна. Ґоґ і Маґоґ садовлять дітей на верблюдів, менших — у кошики, наче пташенят. Вантажать коштовності, дорогі сукна, згорнуті в рулони й задля відвернення очей прикриті грубим полотном. Коли останній окраєць сонця поволі ховається за горизонтом, вони вже в дорозі. Пустеля вітає їх розмаїттям довгих тіней, що ковзають із дюни на дюну, залишаючи слід, видний лише втаємниченим. Із часом ця тінь буде маліти, аж поки цілковито зникне — коли караван досягне омріяного безсмертя.

Інша оповідь Менчу

Одне кочове плем’я впродовж віків жило в пустелі поміж християнськими та мусульманськими поселеннями, тож багато чого навчилося. В часи голоду, посухи чи небезпек номади змушені були просити захистку в своїх осілих сусідів. Проте спершу вони висилали підглядача, котрий зі сховку вивчав звичаї поселення і за звуками, запахами та одіжжю визначав, християнське воно чи мусульманське. Повертався з цією звісткою до своїх, а ті видобували з саков відповідні реквізити й рушали до оази, вдаючи з себе братів у вірі. Їм ніколи ніхто не відмовив.

Менчу присягався, що це правда.

Клеопатри

Якось я їхала автобусом разом із кільканадцятьма щільно закутаними жінками в чорному. Крізь вузьку шпарину було видно лише очі — і мене заворожувала краса й старанність макіяжу. То були очі Клеопатр. Жінки Граційно пили мінеральну воду за допомогою пластикових трубок — трубка губилася у складках чорної матерії й віднаходила десь там гіпотетичні вуста. У рейсовому автобусі ввімкнули фільм, щоби нам веселіше мандрувалося, — «Лару Крофт». Ми дивилися зачудовано на ту гнучку дівчину з лискучими плечима й стегнами, яка стинала на смерть озброєних до зубів вояків.

Дуже довгий квадранс

У літаку між восьмою сорок п’ять і дев’ятою. Мені вдавалося, він тривав годину, а то й більше.

Апулей-осел

Оповідав мені чоловік, що розводив ослів.

З осликами така річ, що вони — доволі дорога інвестиція, котра окупається довго і тяжко. У мертвий сезон, коли нема туристів, треба мати за що їх нагодувати, подбати про їхню шерсть, щоби були охайні. Оцей темно-коричневий — то самець, голова родини. Його кличуть Апулеем, так його назвала одна туристка. А цей — Жан-Жак, хоч то й самиця, а отой, найсильніший — Жан-Поль. У мене є ще кілька з того боку дому. Тепер не сезон, і працюють лише два. Але коли починається рух від самого світання, я приводжу їх на місце, перш ніж поз’їжджаються автобуси.

Найгірші американці, бо вони здебільшого страждають надмірною вагою. Їх ледве втримує навіть Апулей. Вони вдвічі тяжчі, ніж інші люди. Осел — розумне створіння, він одразу оцінює вагу і зазвичай нервується, щойно вони починають виходити з автобуса, розпарені, з великими плямами поту на футболках, у шортах до колін. Мені здається, осел вирізняє їх за запахом, і починаються проблеми, навіть якщо їхні розміри виявляються стерпними. Осел хвицає ногами, верещить, відверто ухиляється від роботи.

— Але все-таки мої тварини добрі, я сам собі їх виховав. Нам важливо, щоб у наших клієнтів лишилися гарні спогади. Сам я хоч і не християнин, але розумію, що це кульмінаційна точка їхньої мандрівки. Вони приїжджають сюди, аби верхи на моїх ослах відвідати місце, де якийсь Іван охрестив їхнього пророка водою з ріки. Звідки вони знають, що це було саме тут? Кажуть, так написано в їхній книзі.

Представники мас-медіа

Вранці був замах. Одна людина загинула, кількох поранено. Тіло вже забрали. Поліція оточила місце біло-червоною пластиковою стрічкою, за якою на землі виднілися величезні плями крові, над ними кружляли мухи. Лежав мотоцикл, біля нього мінилася кольорами калюжа бензину; поруч — пакет із фруктами, розкидані мандаринки, брудні, закіптюжені, далі якісь ганчірки, сандалія, кепка незрозумілого кольору, частина мобільного телефону; там, де колись був екран, тепер зяяла діра.

Гурт людей стояв біля стрічки й дивився з жахом. Говорили мало, впівголоса.

Поліція не поспішала прибирати місце, от-от мав приїхати журналіст із якогось важливого телеканалу, щоб зняти репортаж. Йому нібито особливо залежало на плямах крові. Подейкували, що він уже в дорозі.

Реформи Ататюрка

Якось одного вечора, вже лежачи в ліжку після цілого дня ходіння, розглядання і слухання, я пригадала собі Александру та її рапорти. Мені зненацька стало її бракувати. Я уявила собі, що вона в тому самому місті, що й я, спить, поклавши торбу біля ліжка, оточена німбом свого волосся. Апостолка, Александра Справедлива. Я знайшла в наплічнику її адресу і записала для неї одне Безчестя, про яке я тут довідалася.

Коли у двадцятих роках минулого століття Ататюрк проводив свої відважні реформи, Стамбул був містом напівдиких бездомних собак. Витворилася навіть особлива порода — пес середнього розміру, короткошерстий, світлої масті, білої чи кремової, або ж із плямистою комбінацією цих двох кольорів. Собаки жили в портових доках, поміж кав’ярнями й ресторанами, на вулицях і площах. Поночі рушали на полювання у місто, гризлися, порпалися в смітті. Відкинуті, вони повернулися до старих природних повадок — об’єднувались у зграї, обирали самиць-вожаків, як вовки чи шакали.

Проте Ататюрк заповзявся зробити з Туреччини цивілізовану країну. Впродовж кількох днів спеціальні загони виловили тисячі собак і вивезли їх на безлюдні й голі острівці неподалік. Там і випустили. Позбавлені прісної води та їжі, собаки протягом трьох-чотирьох тижнів зжирали одне одного, а мешканці Стамбула, особливо відвідувачі рибних ресторанів на узбережжі та власники будинків, чиї балкони виходили на Босфор, чули з островів виття, а згодом мусили вдихати хвилі жахливого смороду.

Вночі мені почали спадати на гадку все нові й нові докази вини, мене аж кидало в піт. Ось, приміром, цуценя, що замерзло, бо за буду йому правила перекинута догори дном бляшана ванна.

Каліюґа

Світ стає дедалі темнішим, — розмовляли поруч зі мною двоє чоловіків. Я зрозуміла, що вони якраз летіли до Монреаля на конгрес океанографів та геофізиків. Із шістдесятих років інтенсивність сонячного світла, за їхніми словами, зменшилася на 4 проценти. Світло слабшає в середньому зі швидкістю близько 1,4 процента в десять років. Це явище не таке інтенсивне, щоби ми могли неозброєним оком його помітити, його виявили радіометри. Вони, наприклад, засвідчили, що яскравість сонячного