Читати книгу - "Пасажир"

— Сьогодні ми продегустуємо вино дві тисячі п’ятого року, що у Медоці видався надзвичайно врожайним. Зараз можна тільки гадати, якої цінності сягнуть вина врожаю цього року в майбутньому. Як по правді, дегустувати це вино поки що зарано. Та ми взяли декілька зразків із діжок і…

Гурт попрямував до льоху замку. Перед самими сходами Анаїс завагалася, та все-таки вирішила йти за всіма. Їй насилу пощастило спуститися. У льоху тхнуло пліснявою. Ферменти поволі, але надійно робили своє. Анаїс любила вино. На жаль, воно завжди нагадувало їй про батька. Адже це він навчив її всього, що вона знала про виноробство. Навчив куштувати і дегустувати вино. Навчив його колекціонувати. Коли полуда спала з її очей, їй довелося зректися всього, що бодай краєм стосувалося її наставника. Але вино… Він і так украв у неї все. Вона не дозволить йому вкрасти ще й любов до вина.

— Ще раз повторюю, термін дегустації цього вина ще не настав…

Зненацька Анаїс розвернулася і пішла від групи. Спотикаючись, піднялася східцями. Так само потираючи руки, побігла залою з резервуарами. Надвір. Поди´хати. Заквилити, щоб ніхто не почув. Вона бігла, і її спотворений, карикатурний відбиток слідував за нею, перескакуючи з одної випуклої блискучої стіни на другу. Спогади охопили її неначе повінь. Жах дедалі зростав, і мозок її ось-ось мав вибухнути. Як завжди.

Їй конче треба було надвір, під нічне небо.

Майданчик перед винарнею був порожній. Збавивши ходу, Анаїс поминула винні комори і попрямувала до виноградників. Усе довкола здалося синім. Земля і небо помалювалися в місячні барви. Ґрунт під ногами сірів, наче посипаний попелом, і з нього стирчали виноградні лози.

ВИНО…

БАТЬКО…

З рота в неї виривалися хмарки пари, змішуючись із сивим серпанком випарів, що курілися із землі. Пагорб спадисто спускався до естуарію[9] Жиронди, й Анаїс попрямувала стежиною в діл. Галузки і тички виноградної лози люто чіплялися за джинси, наче не хотіли її пропускати.

ВИНО…

БАТЬКО…

Аж у самісінькій гущавині виноградника попустила вона віжки своїм спогадам. Змалку і за юних літ у її житті була тільки одна людина. Її батько. Нічого дивного для дівчинки, що втратила матір, коли їй було вісім років. Дивне було інше — у батьковому житті теж була одна жінка. Його донька. Вони були ідеальною платонічною синкретичною парою.

Зразковий батечко. Сам допомагав їй робити завдання. Сам зустрічав її після занять у школі їзди верхи. Сам водив її на пляж у Сулак-сюр-Мер. Розповідав їй про матінку-чилійку, що згасла у психіатричній клініці, наче квітка в оранжереї. Він був завжди з нею. Завжди поруч. Завжди досконалий.

Деколи Анаїс почувала якийсь дискомфорт. Незрозумілий. Її охоплювала паніка. Її змагав жах у присутності батька. Наче її тіло знало те, що залишалося невідомим її свідомості. Що саме?

Відповідь вона отримала 22 травня 2002 року.

Вона була надрукована на сторінках газети «Сюд-Вест».

Стаття вийшла під заголовком «Кат у наших виноградниках». Автор її був тележурналіст, що незадовго перед тим подивився документальний фільм, знятий для каналу «Арте» і присвячений ролі французьких військових у діяльності південноамериканських диктатур у 70-х роках. Активісти ультраправих рухів, колишні члени Секретної військової організації, відставні агенти Служби громадянського сприяння співрацювали з кривавими режимами як інструктори. Знайшлися і такі французи, що брали безпосередню участь у репресіях. Так, відомий винар, що працював у Чилі, особисто орудував ескадронами смерті. Він і не збирався ховатися під псевдо. Усі знали його як уродженця Аквітанії Жана-Клода Шатле. Удень — винар. Уночі — кат і вбивця.

Після публікації статті телефон удома дзвонив без угаву. Новина поширилася містом наче пожежа. В університеті Анаїс чула приглушений шепіт у себе за спиною. На вулиці перехожі озиралися на неї. Незабаром фільм продемонстрували на каналі «Арте». Істина вихлюпнулася назовні. У кадрах були світлини її батька — він був молодший і не мав такого імпозантного вигляду, до якого звикла Анаїс. Про нього казали як про «чільну постать в організації тортур у Сантьяго». Свідки згадували його виправку, сивуватого чуба і світлі очі, а головне, кульгавість, через яку його неможливо було переплутати з кимось іншим. Жан-Клод Шатле кульгав на одну ногу змалку, бо якось невдало впав із коня.

Люди, яких він катував, розповідали про його м’який голос і ті звірства, що він коїв: електрошок, понівечення, видалення кісток і впорскування камфори. В арсеналі у Кульгавого, El Cojo, як його прозивали, була улюблена витівка: щоб спровадити на той світ чергового в’язня, він пускав йому в горлянку живу гадюку. Свідки протилежної сторони, переважно військові, казали, що Шатле, молодий учень генерала Осареса, який служив в Аргентині, зробив неоціненний внесок у формування і підготування загонів бойовиків…

Анаїс дивилася фільм у гостях, у подруги. Приголомшена, вона втратила голос. Наступними днями місцева преса оприлюднила відразу декілька статей. Батько від тих атак замкнувся в гордому мовчанні й покропив дім святою водою — він-бо завжди був ревний католик. Анаїс була приголомшена; вона зібрала свої речі. Їй був уже двадцять один рік, і від матері, що призначила її своєю єдиною спадкоємицею, у неї залишалися сякі-такі грошенята від продажу землі в Чилі.

Вона винайняла двокімнатне помешкання на центральній торговій вулиці Фондодеж і відтоді жодного разу не бачилася з батьком. Та її невідступно переслідували слова свідків, що змальовували Кульгавого. Його балачку. Його жести. Його руки.

Ті самі руки, що звично бралися за електричні контакти picana[10]. Руки, що мордували, різали, кололи інших людей. Ті руки купали її, коли вона була дитиною. Тримали її, проводжаючи до школи. Боронили від усього на світі.

Як по правді, вона передчувала все це. Наче її матінка, замурована в божевіллі, встигла подумки сповістити їй свою страшенну таємницю: вона побралася з дияволом. І Анаїс була донька цього диявола. На ній лежало прокляття крові.

Голос до неї потроху повернувся, так само як і вона повернулася до нормального життя. Навчання на правничому факультеті. Диплом. Вища державна школа офіцерів поліції. Скінчивши її, Анаїс попросила місяць на роздуми. І подалася до Чилі. Вона добре розмовляла іспанською, недарма ж у її жилах бігла чилійська кров. Розшукати батьків слід виявилося просто. Гадюка уславився в Сантьяго. За місяць вона провела розслідування. Зібрала речові докази, свідчення, світлини. Матеріалу виявилося досить, щоб домагатися екстрадиції батька із