Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Сон був чітким. В ньому Роан бачив себе, десь так років на десять молодшим. До речі, цей сон був кольоровим. Таких снів чоловік уже не бачив давно.

В ньому Роан гуляв з молодою жінкою берегом моря. Але хто вона, він так і не міг розпізнати. Йому було добре. І він був цілком задоволений собою. Дивно, що він не міг бачити обличчя жінки. Так, наче б вона скривала від нього щось.

Він прокинувся. Годинник показував уже полудне. Знову гарний сон. Що ж би це могло означати? Забобонним Роан ніколи не був. Але все ж, він бачив другий раз подібний сон.

Мужчина встав. Він почувався просто чудово. Нарешті він виспався, хоча і спав мало та ще й в не положений час. Та все рівно, він був в прекрасній формі.

Це добре. Це супер. Це тішить. Він ковтнув води і відразу ж сів за ноутбук і знову почав писати. Роан писав, наче б то хтось йому диктував все. Він навіть не відучував голоду, хоча їв ще як вчора увечері. А зараз уже майже перша година дня. Але ніщо для нього не мало ніякого значення. Він наче вийшов із матерії.

Чоловік пропрацював так майже годину, аж поки нарешті його не відволік дзвінок друга. І раптом, його зборола якась втома.

– Добре! – сказав сам до себе Роан. – На сьогодні досить. Треба би кудись піти щось поїсти.

Спочатку він хотів зателефонувати Ален. Однак, потім чомусь передумав. Адже, він пообіцяв їй зустріч лише після обіду. Тож треба було витримати бодай якусь годину аби виглядати нормальним. Крім того, він хотів побути трохи на самоті зі своїми думками.