Читати книгу - "Море-океан"

хлопчаком. Узимку бачив, як кораблі витягують на суходіл, піднімаючи величезними дерев’яними вішалками: корпус у повітрі, а ніс розтинає пісок, як жалюгідний ніж. І я міркував: я ніколи не залишуся тут. Я хочу в глиб моря. Бо якщо у світі є істина, то вона там. І зараз я там, у глибокому лоні моря. Я досі живий, бо безжально вбив, бо їм плоть, яку віддер із кісток моїх побратимів, бо пив їхню кров. Я бачив безліч речей, які з морського берега невидимі. Я бачив, що таке справжня жага й що таке страх. Я бачив, як щезають чоловіки, перетворюючись на дітей. А потім перетворювалися ще раз — на хижих звірів. Я бачив найдивовижніші сни та слухав найпрекрасніші оповідання в моєму житті, що їх розповідали мені пересічні люди за мить до того, як кинутися в море, зникаючи на віки. Я читав у небі знаки, про які гадки не мав, і споглядав обрії на власні очі, котрих, як гадав, у мене немає. Що таке ненависть насправді, я збагнув на цих залитих кров’ю дошках, коли морська вода омиває рани, а вони через те розкладаються. І що таке жаль, я збагнув, побачивши, як наші руки, що несли смерть, годинами гладили по голові товариша, що все ніяк не міг померти. Я бачив жорстокість у жаских штурханах, якими скидали в море, я бачив ніжність в очах Жілбера, що цілував свого маленького Леона, я бачив розум у жестах, якими Савіньї вишивав своє побоїще, я бачив божевілля в тих двох чоловіків, що якось уранці, розправивши крила, полетіли геть, у небо. Якби мені випало прожити ще тисячу років, кохання стало б легким тілом Терези в моїх руках за мить до того, як спуститись у хвилі. А долею стало б ім’я цього моря-океану, нескінченного та прекрасного. Я мав рацію там, на березі, протягом тих зим, вірячи, що в морі є істина. Мені знадобилося багато років, щоб зійти в саму глибочінь морського черева: але те, що шукав, я знайшов. Пізнав справжнє. Навіть ту річ, із-поміж усіх яка є найбільш нестерпно й жорстоко справдешньою. Справжнє дзеркало — це море. Тут, у морському череві, я побачив себе. Справді, побачив.

Не знаю. Якби в мене попереду було життя, — хоча я зараз умираю, — я б прожив його, розповідаючи цю історію, безкінечно, тисячу разів, щоб збагнути, що означає: істина поступається лише жаху, і чому для того, щоб осягнути її, треба потрапити в таке пекло, а щоб побачити її, ми мусили знищити одне одного, а щоб мати її, нам довелось обернутися на хижих звірів, щоб витягти її з лігва, мусимо розірватися від болю. А щоб бути справжніми, мусимо померти. Чому? Чому все стає істинним лише тоді, коли гризе відчай? Хто розвернув світ так, що істина повинна ховатися на темному боці, а сороміцьке болото відринутої людяності — це єдина огидна земля, на якій зростає та єдина річ, що не є брехнею? І зрештою: що це за істина така, від якої тхне мертвечиною, що зростає в крові й живиться болем, живе там, де людина принижується, та тріумфує там, де людина гниє? Ця істина, вона чия? Це істина для нас?. Там, на березі, протягом тих зим я уявляв спокійну істину, що була домом, була полегшенням, милістю й ніжністю. Це була істина, зроблена для нас. Вона чекала на нас, вона схилиться над нами, як знову віднайдена мати. Однак тут, у черві моря, я бачив, як істина гніздиться, уїдлива й досконала; те, що я побачив, — хижий птах, у польоті величнім, жорстокий птах. Я не знаю. Я не про таке мріяв, узимку марячи істиною.

Даррел був одним із тих, хто повернувся живим. Хто бачив морське черево, був тут, але повернувся. Це людина, яку небо любить, — так казали про нього люди. Він пережив дві корабельні трощі й, за чутками, після другої подолав більше як три тисячі миль на нікчемному човнику, щоб дістатися землі. День при дневі в морськім череві. А відтак повернувся. Тому люди його називали Даррел-мудрець. Даррел бачив, Даррел знає. Я цілими днями слухав його розповіді, але про морське черево він мені ніколи нічого не оповідав. Не хотів про нього говорити. Йому навіть не подобалося, що люди вважають його розумним та мудрим. Найбільше терпіти не міг, коли хтось розповідав про нього, що він урятувався. Чути не міг цього слова: врятувався. Опустивши голову, примружував очі так, що годі забути. Дивлячись на нього в таку мить, я ніяк не міг дібрати назви тому, що бачив на його обличчі й що, я знав, було його таємницею. Тисячу разів я ледь торкався цієї назви. Тут, на цьому плоту, у череві моря, я знайшов цю назву. І тепер знаю, що Даррел був людиною розумною й мудрою. Людиною, яка побачила. Та, передовсім, углибині кожної миті свого життя він був людиною безутішною. Цього мене навчило морське черево. Той, хто побачив істину, навіки залишиться безутішним. А насправді, врятованим є тільки той, хто ніколи не наражався на небезпеку. Можливо, покажеться якийсь човен зараз на обрії й примчить крізь ці хвилі просто сюди, діставшись на мить раніше за смерть, і забере нас звідси, і поверне нас додому, живими, живими, але не це, насправді, може врятувати. Бо навіть опинившись на будь-якій землі, ми більше ніколи не будемо врятованими. А те, що ми побачили, стоятиме в нас перед очима, те, що ми накоїли, зостанеться на наших руках, а те, що почули, не покине наших душ. І навіки ми, пізнавши справдешність речей, до скону ми, поріддя жаху, навіки ми, вишкребки з морського черева, навіки ми, мудрі та розумні, навіки будемо безутішними.

Безутішними.

Безутішними.

На плоту запала мертва тиша. Час від часу Савіньї, розплющивши очі, дивиться на мене. Ми такі близькі до смерті, так глибоко в морському череві, що вже навіть обличчя не здатні обманювати. А на його обличчі правда. Страх, втома й огида. Хтозна, що він читає на моєму обличчі. Він уже так близько, що іноді я чую його запах. Зараз підповзу до нього ближче й своїм ножем розітну йому серце. Яка дивна дуель. Цілими днями на плоту, залишеному на поталу морю, посеред усіх можливих смертей ми й далі намагалися вбивати один одного. Чимраз більш виснажені, чимраз повільніше. А зараз ця остання сутичка здається безкінечною. Проте не буде такою. Присягаюся. Жодна доля не дасть марних надій: хай яка вона