Читати книгу - "Море-океан"

всемогутня, вона не нагодиться вчасно, щоб спинити цей двобій. Він не помре перше, ніж його вб’ють. Перше, ніж помру, я вб’ю його. Мені лишається тільки це: легеньке тіло Терези, ніби невитравний відбиток на моїх руках, і потреба, прагнення хоч якої-небудь справедливості. І нехай це море знає, що я матиму її. Нехай будь-яке море розуміє, що я добудуся раніше за нього. І не в його хвилях Савіньї заплатить, а в моїх руках.

На плоту запала мертва тиша. Чути лише, як страшенно гучно гримить море.

Найперше — моє ім’я, друге — ті очі, третє — думка, четверте — ніч, що спадає, п’яте — змучені тіла, шосте — голод, сьоме — жах, восьме — примари божевілля, дев’яте — помильна плоть, десяте — це чоловік, що дивиться на мене, але не вбиває.

Останнє — вітрило.

Біле. На обрії.

Книга третя

Пісні повернення

1. Елізвін

На краю землі за крок від бурливого моря відпочивав нерухомо готель «Альмаєр», поринувши в нічний морок, як портрет, запорука любові, що його зберігають у темній шухляді.

Хоч вечеря вже давно закінчилася, усі, не знати чому, забарились у великій вітальні з каміном. Несамовитість моря за вікном заспокоювала душі та плутала думки.

— Я нічого не хочу сказати, але, може, варто…

— Не турбуйтеся, Бартлбуме. Зазвичай готелі не зазнають трощі.

— Зазвичай? Як це зазвичай?

Проте найкумеднішими були діти. Усі скупчилися, приліпившись носами до шибок, навдивовижу мовчазні, споглядали морок надворі: Дуд, що мешкав на підвіконні в номері Бартлбума, Дітц, який обдаровував отця Плюша снами, та Дол, який виглядав кораблі для Плассона.

І Діра. І навіть прекрасна дівчинка, що спала в ліжку Енн Деверіа і якої, коли вона гуляла по готелю, ніхто ніколи не бачив. Усі тут, немов загіпнотизовані невідь-чим, мовчазні та стурбовані.

— Вони як тваринки, повірте. Відчувають небезпеку. Інстинктивно.

— Плассоне, чи не завдали б ви собі клопоту заспокоїти трошки свого друга…

— Кажу вам, дівчинка просто чудова…

— Спробуйте, мадам.

— Зовсім непотрібно, щоб хтось завдавав собі клопоту втихомирювати мене, оскільки я цілком спокійний.

— Спокійний?

— Цілком.

— Елізвін… хіба не прекрасна? Схожа на…

— Отче Плюшу, припиніть постійно витріщатися на жінок.

— Вона не жінка…

— Звісно, що вона — жінка.

— Однак маленька…

— Скажімо, що здоровий глузд підказує мені не втрачати пильності, уважаючи…

— Це не здоровий глузд. Це звичайнісінький страх.

— Неправда.

— Правда.

— Ні.

— Звісно, що правда.

— Звісно, що ні.

— А, пусте. Ви, мабуть, ладні говорити про це годинами. Я йду геть.

— Добраніч, мадам, — мовили всі гуртом.

— Добраніч, — відповіла трохи неуважно Енн Деверіа. Та з крісла не підвелася. Навіть не змінила пози. Отак і сиділа, непорушно. Ніби нічого не трапилося. Справді, дивовижна то була ніч.

Можливо, врешті-решт усі скоряться звичайності цілком пересічної ночі, один за одним піднімуться у свої номери, навіть позасинають, незважаючи на гуркіт бурхливого моря, кожен поринувши у свої марева чи сховавшись у безслівних снах. Можливо, нарешті, ця ніч могла б стати цілком буденною. Але не стала такою.

Першою, відірвавши погляд від шибок, обернувшись несподівано, з вітальні вибігла Діра. Решта дітлахів побігли за нею слідом, не промовивши ані слова. Плассон, пополотнівши, глянув на Бартлбума, який збліднувши, глянув на отця Плюша, який, побілівши, зиркнув на Елізвін, яка, сполотнівши, глянула на Енн Деверіа, яка й далі дивилася перед себе. Та з невідчутним подивом. Повернувшись у вітальню, діти несли в руках ліхтарики. Діра почала запалювати їх один за одним, якось по-дивному несамовито.

— Чи трапилося щось? — увічливо спитав Бартлбум.

— Ось, тримайте, — відповів йому Дуд, простягаючи запалений ліхтарик. — І ви, Плассоне, хутко візьміть теж.

Тепер уже годі було щось збагнути. Кожен сидів із запаленим ліхтариком у руці. Ніхто нічого не пояснював, діти бігали сюди-туди, ніби їх охопила непоясненна тривога. Отець Плюш заворожено дивився на вогник свого ліхтарика. Бартлбум бурмотів якісь ледве чутні склади на знак протесту. Енн Деверіа підвелася з крісла.

Елізвін зауважила, що тремтить. Саме цієї миті великі скляні двері, що виходили на узбережжя, розчинилися настіж. Ніби випущений із катапульти, лютий вітер влетів у вітальню й почав крутитися навколо всього та всіх. Обличчя дітей просвітліло. А Діра крикнула:

— Мерщій… геть!

І вибігла крізь розчинені двері, тримаючи в руках запалений ліхтарик.

— Ходімо… надвір, надвір, геть звідси!

Кричали діти. Та не від страху. Кричали, щоб перекричати грім моря й вітру. Щось схоже на радість — непоясненну радість — дзенькотіло в їхніх голосах.

Бартлбум заціпенів посеред кімнати, цілком спантеличений. Отець Плюш обернувся до Елізвін і зауважив, що її обличчя було разюче блідим. Мадам Деверіа не сказала ні слова, але, схопивши свій ліхтарик, пішла за Дірою. Плассон побіг за нею слідом.

— Елізвін, тобі краще лишитися тут…

— Ні.

— Елізвін, послухай мене…

Бартлбум, машинально схопивши плащ, вибіг, мурмочучи щось сам до себе.

— Елізвін…

— Ходімо.

— Ні, послухай мене… я зовсім не впевнений, що ти…

Назад повернулася дівчинка — красуня — і мовчки схопила за руку Елізвін, усміхаючись до неї.

— А я впевнена, отче Плюшу.

У неї тремтів голос. Але тремтів, сповнений сили й бажання. А не страху.

Готель «Альмаєр» залишився за спинами: двері гепали на вітру, а вогники в темряві поволі зменшувалися. Немов шматки лави, що бризками розліталися з жаровні, берегом бігли десять маленьких ліхтариків, вимальовуючи в нічній пітьмі таємні та кумедні ієрогліфи. Невидиме море гайнувало свій неймовірний гул. Дмухав вітер, перевертаючи догори дригом світ, слова, обличчя, думки. Дивовижний вітер. Це море-океан.

— Наполягаю, щоб мені сказали, куди ми в біса йдемо!

— Що?

— КУДИ МИ В БІСА ЙДЕМО?

— Не опускайте ліхтарика, Бартлбуме!

— Ліхтарик!

— Агов, ми справді маємо аж так бігти?

— Я вже багато років не бігав.

— Років що?

— Дуде, можна, в біса, дізнатися…

— БАГАТО РОКІВ ВЖЕ НЕ БІГАВ.

— Усе гаразд, пане Бартлбуме?

— Дуде, хай тобі грець..

— Елізвін!

— Я тут, тут я.

— Не відходь від мене, Елізвін.

— Я тут.

Дивовижний вітер. Море-океан.

— А знаєте, якої я думки?

— Якої?

— Як на мене, це для кораблів. КОРАБЛІВ.

— Кораблів?

— Таке трапляється в бурю… На березі запалюють вогні для кораблів… щоб вони не випливли на берег…

— Бартлбуме, чи ви чули?

— Га?

— Ви ось-ось станете героєм, Бартлбуме!

— Про що в біса говорить Плассон?

— Що ви незабаром станете героєм!

— Я?

— ПАНЯНКО ДІРО!

— Куди ви подалися?

— Хіба не можна почекати хвильку?

— Знаєте, що роблять острів’яни під час бурі?

— Бігають, як навіжені, туди-сюди по острову, піднявши запалені ліхтарі над головою… щоб кораблі… щоб кораблі, заплутавшись, наскакували на рифи.

— Ви жартуєте.

— Аж ніяк…Є цілі острови, які живуть із того,