Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Море-океан 📚 - Українською

Читати книгу - "Море-океан"

239
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Море-океан" автора Алессандро Барікко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 42
Перейти на сторінку:
що знайдуть на розбитих кораблях.

— Ви ж не маєте на увазі, що…

— Потримайте, будь ласка, мій ліхтарик.

— Та зупиніться ви на мить, хай вам чорт!

— Мадам… ваша накидка!

— Облиште її там.

— Ма…

— Облиште, її на бога!

Дивовижний вітер. Море-океан.

— Та що вони роблять?

— Панянко Діро!

— Куди в біса всі біжать?

— Загалом…

— ДУДЕ!

— Біжіть, Бартлбуме.

— Біжу, але куди?

— Загалом, що цим дітям відібрало мову?

— Погляньте туди.

— Це Діра.

— Вона сходить на пагорб.

— Я йду звідси.

— Дуде! Дуде! Треба йти до пагорба!

— Та куди ж він?

— Господи, нічого вже не зрозуміло.

— Вище підніміть ліхтарик і біжіть, отче Плюшу.

— Я більше й кроку не ступлю, якщо…

— Але чому всі мовчать?

— Мені зовсім не подобається, як вони дивляться.

— А що вам не до вподоби?

— Очі. ЇХНІ ОЧІ!

— Плассон, де подівся Плассон?

— Я йду з Долом.

— Проте…

— ЛІХТАРИК… ЗГАС МІЙ ЛІХТАРИК!

— Мадам Деверіа, де ви йдете?

— Власне, я хочу знати, я рятую корабель чи топлю його!

— Елізвін! Мій ліхтарик! Він згас!

— Плассоне, що сказала Діра?

— Туди, туди…

— Мій ліхтарик…

— МАДАМ!

— Вона вас уже не чує, Бартлбуме.

— Хіба таке може бути…

— Елізвін! Де поділася Елізвін? Мій ліхтарик…

— Отче Плюшу, підійдіть сюди.

— У мене згас ліхтарик.

— До біса, я йду сюди.

— Підійдіть, я запалю його.

— Святий Боже, Елізвін… чи ви бачили її?

— Вона, мабуть, пішла з мадам Деверіа.

— Але ж вона була тут, була тут.

— Тримайте цей ліхтарик рівно.

— Елізвін…

— Дітце, ти бачив Елізвін?

— ДІТЦЕ! ДІТЦЕ! Та що в дідька трапилося з цими дітьми?

— Ось… ваш ліхтарик…

— Я вже нічого не збагну.

— Ну ж бо, ходімо.

— Я маю знайти Елізвін…

— Ходімо, отче Плюшу, ми пасемо задніх.

— Елізвін…Елізвін! Святий Боже, де ж ти пропала… Елізвін!

— Отче Плюшу, припиніть, знайдемо її…

— Елізвін! Елізвін! Елізвін, благаю…

Непорушно, тримаючи згаслий ліхтарик у руці, Елізвін чула своє ім’я, яке долинало здалеку, змішуючись із вітром та шумом моря. У пітьмі, що простягалася перед нею, бачила, як перехрещуються маленькі вогники з десятка ліхтариків, що загубились у своїй мандрівці на краю бурі. Не було в її голові ні неспокою, ані страху. Розгорнулося в усіх подробицях несподівано в душі її тихе озеро. І промовляло воно знайомим голосом.

Повернувшись, вона повільно рушила тією дорогою, якою прийшла. Для неї не існувало вже ні вітру, ні ночі, ані моря. Ішла й знала, куди йти. Та й по всьому. Дивовижне відчуття. Відколи доля нарешті відкривається, стає добре помітною стежиною, слідом, який ні з чим не сплутаєш, чітким напрямком. Безкінечний час наближення. Об’єднання. Якщо йому заманеться, ніколи не скінчиться. Рух, що ним віддаються на ласку долі. Щира емоція. Немає більше ні дилем, ані обману. Знати де. І дістатися її. Хай якою вона є, ця доля.

Вона крокувала вперед, і була то найприємніша річ, яку вона колись робила в житті.

Побачила, що готель «Альмаєр» уже близько. Його вогні. Проминула узбережжя, стала на порозі, зайшла, зачинила за собою двері, крізь які разом із рештою не знати як давно вибігла, ще тоді нічого не відаючи.

Тиша.

По дерев’яній долівці, крок за кроком. Під ногами риплять піщинки. У кутку, долі, лежала накидка, що впала на Плассона в метушні, коли всі вибігали. На подушках, у кріслі, слід тіла мадам Деверіа, мов вона щойно підвелася з крісла. А посеред кімнати, випроставшись, незрушний Адамс. І він дивиться на неї.

Крок за кроком, поки до нього не підійшла. І мовила:

— Ти ж мене не скривдиш, так?

Він її не скривдить, правда?

— Не скривджу.

Не скривджу.

Тоді

Елізвін,

охопивши

руками

обличчя

цього чоловіка,

поцілувала його.

На землях барона Кервола ніколи б не перестали переповідати цю історію. Якби її знали. Ніколи б не перестали. Кожен по-своєму, але всі б без упину розповідали про цю пару й про цілу ніч, яку вони провели разом, повертаючи одне одного до життя губами, руками — дівчинка, яка нічого в житті не бачила, й чоловік, який бачив забагато, — одні на одних — кожен сантиметр шкіри як мандрівка першовідкривача, повернення додому — в Адамсові вуста, щоб відчути аромат світу, по грудях Елізвін, щоб його забути, — в утробу збентеженої ночі, чорної й буремної, пінна лава в мороці, хвилі, як кучугури, що обвалюються, ґвалт, дзвінкі пориви вітру, несамовито гучні та стрімкі, які кидаються на морську поверхню, у нерви світу, море-океан, текучий, схвильований велетень — зітхання, зітхання в горлі Елізвін — летючий оксамит — зітхання на кожному новому кроці в новому світі, переходячи через небачені донині гори й озера з неймовірними обрисами — на животі Адамса біле тіло тієї дівчинки, що заколисує німу музику, — чи хтось би їй колись розповів, що, цілуючи очі чоловіка, можна бачити так далеко, а пестячи ноги дівочі, можна так стрімко бігти й утекти — від усього втекти — бачити далеко — вони прийшли з двох найвіддаленіших країв світу — ось що дивовижно, збагніть тільки, що вони б ніколи не торкнулись одне одного, не перетнувши від кінця до краю весь усесвіт, а натомість не мусили навіть шукати одне одного, і це — неймовірно, а найважче було тільки впізнати одне одного, упізнати одне одного, миттєва річ, єдиний перший погляд — і вони вже зрозуміли, ось у чому чудасія; це все невпинно б переповідали завжди в землях Керволових, бо ніхто й ніколи не спроможний забути, що ми ніколи не буваємо занадто далеко, щоб знайти одне одного, ніколи — занадто далекими, щоб знайти одне одного, як оці двоє, далекі одне від одного більшою мірою за будь-кого, а зараз — Елізвін кричить через ріки оповідок, що рвуться їй удушу, а Адамс плаче, відчуваючи, як ті оповідки витікають із нього до останку, нарешті закінчившись; може, світ — це рана, і хтось зшиває її цими двома тілами, що переплітаються, — це навіть не кохання, ось що дивовижно, це руки та шкіра, вуста, подив, природжіння, пахощі, можливо, сум, навіть сум, бажання, але, розповідаючи про це, ніколи не вживатимуть слова «кохання»; тисячі слів уживатимуть, замовчуючи одне — «кохання», — усе мовчить навколо, коли раптом Елізвін відчуває, як ламається спина й розум тьмяніє, стискаючи того чоловіка в собі, хапає його за руки й думає: помру. Відчуває, як ламається спина й розум тьмяніє, стискаючи того чоловіка в собі, хапає його за руки й, бачте, не помирає.

— Послухай, Елізвін…

— Ні, мовчи…

— Послухай.

— Ні.

— Те, що трапиться тут, буде жахіттям і…

— Поцілуй мене… вже благословляється на світ… вони, мабуть,

1 ... 27 28 29 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Море-океан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Море-океан"