Читати книгу - "Море-океан"

— Послухай мене…

— Нічого не кажи, благаю.

— Елізвін…

Як це робиться? Як сказати такій жінці те, що маєш сказати їй, у її обіймах, відчуваючи її шкіру, шкіру, не можна ж говорити про смерть із нею, як про це сказати такій дівчинці про те, що вона вже знає, але їй все одно треба почути ці слова, одне за одним, може, вони вже тобі відомі, але маєш вислухати, раніше чи пізніше, хтось має їх промовити, а ти — вислухати, вона, вислухати, ця дівчинка, яка говорить:

— Маєш такі очі, яких я в тебе ніколи не бачила.

А потім:

— Якби ти тільки захотів, ти б міг урятуватися.

Як ти їй про це скажеш, такій жінці, що ти хотів би врятуватися, а ще більше хотів би врятувати і її разом із собою і тільки те й робити, що її рятувати, і себе рятувати, ціле життя, але не можна, бо в кожного попереду своя мандрівка, а в жіночих обіймах врешті збиваєшся на манівці, які й сам збагнути не можеш, і слушної миті не здатен їй розповісти, не добереш слів, щоб розповісти, слушних слів, там, між поцілунків й на шкірі, годящих слів, немає таких у тебе, доведеться шукати їх у тому, чим ти є, і в тому, що ти відчув, але не знаходиш таких, бо в них завжди неправильна музика, саме музики їм бракує, так, поміж поцілунками й на шкірі це питання музики. Тому щось таки кажеш, якусь нісенітницю.

— Елізвін, я вже ніколи не врятуюся.

Як йому про це сказати, такому чоловікові, що зараз я хочу тебе дечого навчити, що, приголублена тобою, хочу, щоб ти збагнув: доля — це не кайдани, це політ, і якщо насправді досі прагнеш жити, жити можна, і якщо, дійсно, жадаєш мене, можна віднайти тисячі таких ночей, як оця, замість тієї єдиної, жаскої, якій ти йдеш назустріч лише тому, що вона тебе чекає, ця жаска ніч, закликаючи тебе до себе вже багато років. Як йому про це сказати, такому чоловікові, що стати вбивцею — марно, як марними будуть кров і біль, це лише спосіб стрімголов бігти до кінця, коли час та світ, аби нічого не скінчилося, тут і зараз чекають на нас, кличуть нас, якби ми тільки вміли слухати їх, якби він насправді зміг по-справжньому спухати мене. Як про це сказати такому чоловікові, що він втрачає тебе?

— Я поїду…

— …

— Я не хочу тут бути… я поїду геть.

— …

— Я не хочу чути той крик, хочу бути далеко.

— …

— Я не хочу його чути.

З музикою важко, ось у чім правда, саме музику важко знайти, щоб сказати собі про це, у цю мить, так близько, музика та жести, щоб потамувати біль, коли вже нічого не вдієш, слушну музику, яка б обернулася на танець, так чи інак, і не був розривом той відхід, те вислизання в життя, і далеко від життя, дивний маятник душі, рятівний і вбивчий, було б добре вміти станцювати його, і саме через це коханці, геть усі, шукають цієї музики — у таку мить, усередині слів, у попелі жестів, розуміючи, що якщо наважитися, то лише мовчання годне бути музикою, правильною музикою, безмежне любовне мовчання, галявина прощання й утомлене озеро, яке зрештою крапля за краплею стікає в долоню коротенької мелодії, завченої на віки вічні, щоб наспівувати тихо-тихесенько:

— Прощавай, Елізвін.

Нікчемна мелодія.

— Прощавай, Тома.

Елізвін підводиться, вислизнувши з-під накидки. Оголене дівоче тіло, убране лише в теплоту ночі, що минула. Збирає речі, підходить до вікна. Світ за вікном ніде не подівся. Можеш зробити що завгодно, але не сумніваєшся, що знайдеш його на своєму місці, як завжди. Важко повірити, але це правда.

Дві голі ніжки дівчинки. Піднімаються по сходах, прямують у кімнату, підходять до вікна, спиняються.

Відпочивають пагорби. Ніби й немає перед ними ніякого моря.

— Завтра поїдемо, отче Плюшу.

— Що?

— Завтра. Поїдемо.

— Але…

— Прошу.

— Елізвін… не можна вирішувати так, ні сіло ні впало… треба спершу написати в Дешенбах… Вони ж там не чекатимуть нас до скону.

— Ми не їдемо в Дашенбах.

— Що значить, не їдемо в Дашенбах?

— Не поїдемо туди.

— Елізвін, не втрачаймо спокою. Ми приїхали аж сюди, щоб ти зцілилася, а для цього ти маєш зайти в море, а щоб зайти в море, маєш піти в…

— Я вже зайшла в море.

— Перепрошую?

— Мені вже нема від чого зцілюватись, отче Плюшу.

— Але ж…

— Я жива.

— Боже… та що в біса трапилось?

— Нічого… маєш лише мені довіритись… благаю, довірся мені.

— Я… я довіряю тобі, але…

— Тоді відпусти мене. Завтра.

— Завтра.

Не ворухнувся отець Плюш, крутячи в руках свій подив. Тисячі питань снують у голові. І він чудово знає, яке запитання має поставити. Кілька слів. Очевидних. Проста річ: «А що скаже твій батько?» Проста річ, але губиться по дорозі. І немає стежки, щоб віднайти її. Він досі шукає її, коли чує, як його голос питає:

— І яке воно?.. Море, яке воно?

Усміхається Елізвін.

— Прекрасне.

— А ще?

Не згасає усмішка Елізвін.

— У певному місці — закінчується.

Вони поїхали рано-вранці. Екіпаж викотився на дорогу вздовж морського узбережжя. Отець Плюш хитався на своєму місці з тим самим радісним смиренням, з яким пакував валізи, попрощався з усіма, потім попрощався з ними всіма ще раз, а відтак умисно забув у готелі валізу, бо завжди треба сіяти за собою привід повернутися, коли від’їжджаєш. Хтозна. Він сидів мовчки, аж поки не побачив, що дорога повертає, а море все далі. І не хвилини більше.

— Чи зайве питати, куди ми їдемо?

Елізвін тримала в руках розгорнутий аркуш.

Поглянула на нього.

— Сен-Партені.

— Що це?

— Містечко, — відповіла Елізвін, затуляючи рукою аркуш.

— Містечко де?

— Їхати днів зо двадцять. Воно в передмісті столиці.

— Днів зо двадцять? Це ж божевілля.

— Споглядай море, отче Плюшу, воно зникає.

— Днів зо двадцять… Сподіваюсь, маєш нагальну потребу пуститися в такі мандри.

— Воно зникає…

— Елізвін, я тебе питаю, що ми там робитимемо?

— Шукатимемо одну людину.

— Двадцять днів у дорозі, щоб піти на пошуки людини?

— Так.

— Дідько, тоді це має бути щонайменше принц, не знаю, король власною персоною чи святий…

— Майже…

Пауза.

— Він адмірал.

Пауза.

— Господи…

У Тамальському архіпелазі щовечора здіймався туман, пожираючи кораблі, щоб на світанку повернути їх цілком укритими снігом. У протоці Кадаум щоразу на молодик відходила вода, залишаючи по собі неозору піщану смугу, заселену молюсками, що вміють розмовляти, й