Читати книгу - "Море-океан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мене звати Елізвін, — мовила дівчинка, підійшовши до Ланґле.
Його вразив цей голос: оксамитовий.
— Я знала чоловіка на ім’я Тома.
Оксамит.
— Коли він мешкав тут із вами, його називали Адамс.
Адмірал Ланґле так і стояв без руху, не зводячи погляду з темних очей цієї дівчинки. Нічого не сказав. Він сподівався, що цього імені ніколи більше не почує. Він не підпускав його до себе багато днів, місяців. У нього було лише кілька секунд, щоб не дати йому повернутися, зранивши його душу й спомини. Чоловікові спало на думку підвестися й попросити дівчину піти геть. Він би дав їй екіпаж. Грошей.
Будь-що. Наказав би їй забиратися геть. Іменем короля, ідіть геть.
І почув він ніби здалеку цей оксамитовий голос, що промовляв:
— Залиште мене в себе.
Протягом п’ятдесяти трьох днів і дев’яти годин Ланґле не міг збагнути, що підштовхнуло його тієї миті відповісти:
— Звісно, якщо ваша ласка.
Збагнув він лише якось увечері, сидячи поруч Елізвін, слухаючи оксамитовий голос, який промовляв:
— У Тімбукту о цій порі жінки люблять співати та кохатися зі своїми чоловіками. Зсувають вуалі з облич, і навіть сонце тікає, ніяковіючи від їхньої краси.
Ланґле відчув, як безмежна й солодка втома піднімається до самого серця. Ніби він мандрував багато років, загубившись, і нарешті віднайшов шлях додому. Він не обернувся до Елізвін. А тихо спитав:
— Звідки ви знаєте цю історію?
— Не знаю. Але знаю, що вона ваша. Ця й усі решта теж.
Елізвін прожила в палаці Ланґле п’ять років. А отець Плюш — п’ять днів. На шостий сказав Елізвін, що неймовірно, але він забув валізу в готелі «Альмаєр», справді, неймовірно, але в ній залишилися важливі речі, у тій валізі, убрання й, либонь, навіть усі молитви.
— Що значить либонь?
— Можливо… тобто певна річ, тепер, коли я згадав, певна річ, вони в тій валізі, ти ж розумієш, я ніяк не можу залишити їх там… вони, звісно, не хтозна-які, ті мої молитви, на бога, але, коротше, загуби їх отак, зважаючи на те, що йдеться про мандрівочку на днів зо двадцять, не надто вже й далеко, але це питання…
— Отче Плюшу…
— …безперечно, я повернусь… я тільки їду забрати валізу, може, кілька днів там відпочину, а потім…
— Отче Плюшу…
— …ідеться про місяць-два, щонайбільше, я б навіть міг заскочити до твого батька, тобто я про те, нісенітниця, але було б навіть ліпше, щоб я…
— Отче Плюшу… Боже, як я за тобою сумуватиму.
Він поїхав наступного дня. Уже сидів у екіпажі, коли знов зійшов і, рушивши до Ланґле, мовив:
— А знаєте що? Я б сказав, що адмірали плавають морями…
— І я б сказав, що священики правлять службу в церквах.
— Ет, знаєте, Бог є усюди…
— І море теж, панотче. І море теж.
Поїхав. І цього разу не забув валізи.
Елізвін залишилась у палаці Ланґле на п’ять років. Педантичний порядок у тих кімнатах і безслів’я тамтешнього життя нагадували їй білі килими в Керволі, і колові алеї, і ледь торкнуте життя, яке одного дня її батько облаштував для неї. Одначе те, що там було ліками й піклуванням, тут стало ясною впевненістю та радісним видужанням. Те, що вона знала як лоно слабкості, тут виявилося такою собі кришталево-щирою силою. Від Ланґле вона пізнала, що з-поміж усіх можливих життів треба кинути якір в одному, щоб безтурботно споглядати решту. А Ланґле вона подарувала одна за одною тисячу історій, які чоловік та ніч заронили в ній бозна-як, але остаточно й невитравно. Він слухав її в тиші. Вона розповідала. Оксамитово. Про Адамса ніколи не заводили мови. Тільки одного разу Ланґле, несподівано підвівши очі зі своїх книг, спроквола промовив:
— Я любив того чоловіка. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі, я його любив.
Ланґле помер якось літнього ранку, згризений безславним болем під звуки голосу, оксамитового, який розповідав йому про пахощі в саду, найменшому й найкращому в Тімбукту.
Наступного дня Елізвін поїхала. Прагнула повернутися в Кервол. Дорога забере місяць чи ціле життя, але вона туди повернеться. Те, що чекає на неї, вона уявляла погано. Знала лише, що всі ці історії, які заховані в ній, вона триматиме для себе, назавжди. Знала, що, хай якого чоловіка покохає, у ньому буде шукати аромат Тома. І знала, що жоден суходіл не сховає в ній слід моря.
А решта була знову неважливою. Винайти її — ось що було б дивовижно.
2. Отець Плюш
«Молитва за того, хто загубився, й, отже, відверто кажучи, молитва за мене».
Господи милостивий Боже,
майте терпіння,
це знову я.
Отже, тут справи
йдуть нівроку,
хтось краще, хтось гірше
влаштовуються,
практично
завжди знайдеться спосіб,
спосіб упоратися,
Ви ж мене розумієте,
коротше, клопіт не в цім.
Клопіт геть в іншім.
Якщо Ваша ласка послухати,
вислухати мене,
мене.
Клопіт у цій дорозі.
Прекрасній дорозі.
Цій дорозі, що біжить,
і тече,
і звертає,
але не тече прямо,
як могла б,
і навіть не звивисто,
як вона вміла б,
ні.
Кумедно
розпускається.
Повірте
(хоч би раз повірте Ви мені),
розпускається.
Підсумовуючи,
йде геть,
трохи туди,
трохи сюди,
охоплена
несподіваною
свободою.
Хтозна.
Тепер, не применшуючи, маю пояснити Вам це явище, яке є цілком людським, а не божим, як шлях попереду розтікається, губиться, береться грудками, затьмарюється, гадки не маю, чи Ви уявляєте, але цілком можливо, що геть не уявляєте, це властива людям річ, загалом, губитися. Це не для Вас. Будьте терплячими — і я вам поясню. Це миттєва справа. Передовсім, не дозволяйте збити себе з пантелику, зважаючи на те, що, достеменно кажучи, адже це годі заперечувати, ця дорога, яка біжить, тече, звертає під колесами екіпажа, насправді, дотримуючись фактів, зовсім не розтікається. Технічно кажучи. Простягається далі, без вагань, навіть найменшого роздоріжжя, нічого. Пряма, як веретено. Я сам бачу. Але клопіт, дозвольте Вам зізнатись,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Море-океан», після закриття браузера.