Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

– То?..

– То я не зупинюся взагалі.

Вона дивилася мовчки. Її очі – темні, глибокі, затуманені – говорили більше, ніж могли б сказати слова. Але вона не відвернулася. Не відсторонилась. Лише кивнула – ледь помітно. І цього було досить, аби я відчув, як всередині мене щось розривається від стриманого бажання.

Я притиснувся до неї ще сильніше, поцілував – з тією жадібністю, яка вже не питала дозволу, а вимагала. Вона відповіла з тією самою силою.

І тоді…

Десь неподалік клацнули двері чужої машини.

Ми здригнулись.

Різкий ковток повітря. Вона хапнула його першою, відвела погляд і вперлася лобом мені в груди.

– Господи… – прошепотіла. – Ми зараз реально…

Я усміхнувся, важко дихаючи. Торкнувся пальцями її щоки.

– Ти – небезпечна.

– Ти сам почав, – відповіла вона з хриплою посмішкою, не піднімаючи погляду.

Я нахилився і ніжно поцілував її в лоб. Повільно. Усвідомлено. Як знак того, що ми зупинилися. Поки що.

– Поїхали до тебе, – сказав я. – Я не хочу втрачати тебе ні на секунду.