Читати книгу - "Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг"

- Що там?

Марина настільки багатогранна персона, що ще й плюс до всього являється талановитою актрисою, так емоційно відіграючи здивування? Чи дівчина і справді щось там таке побачила, що ці емоції реальні, і струмують від душі?

- Так а тобі яка різниця? - Мить і я вже біля неї, та цієї миті дівчині вистачає задля того, щоб загасити екран мобільного та опустити його додолу, залишивши мене ні з чим. - Тобі ж все одного на цього мужика, навіщо тоді дізнаватися, хто він та що він?

- Просто цікаво, - стенаю плечима, бажаю передати всім своїм зовнішнім виглядом, що мені абсолютно байдуже, але навіть собі, чесно кажучи, не вірю. Безліч припущень виринає в голові. Можливо, хтось з міністерства, яка класифікується на нашій спеціальності? Можливо, ще один "старший", з якогось іншого навчального закладу? Або роботодавець, який на практиці хоче поглянути, з кого з нас будуть люди й до себе переманити працювати? Поява цього Антона має бути чимось підкріплена, і я шукаю якісь логічні пояснення знаходження цього чоловіка в студентському таборі.

- А, отже, все-таки цікаво? - Марина щаслива як слон. Ніби тільки но виграла мільйон, а не просто вивела мене на чисту воду.

- Гаразд, сама гляну, - в пориві свого щастя, дівчина напевно забула, що вона не єдина, в кого є мобільний телефон та доступ до інтернету, тож хапаюся за свій гаджет. Стараюся робити це повільно та без кипишу, а кінчики пальчиків то вже поколює від передчуття того, що я прочитаю. Що дізнаюся про того персонажа, який буду відверта - привернув мою увагу.

- Мені не жаль, дивися.

Дівчині важливо дограти цю гру до кінця, вже розуміючи, що перемога за нею, а я настільки поглинута думками про свого сусіда по палатці, що запихаю свій мобільний назад в кишені штанів, а сама вже впиваюся поглядом в екран геджета Марини.

- Що? 

- Отож бо й воно, - тішиться студентка, а я не можу повірити, що це правда. Що як це Марина написала? Що як вирішила таким чином пожартувати наді мною? - Чого-чого, а ТАКОГО я точно не очікувала там прочитати.

І я повністю з нею солідарна, адже це справді сайт нашого університету, офіційний сайт, і змінювати чи додавати туди інформацію може всього пару осіб. Наближених до керівництва навчального закладу. І хоч Марина відмінниця, прославляє університет в місті та по всій країні, маючи чимало регалій, все ж вона немає настільки широку повноту дій, що стосується офсайту.

Дяков Антон Федорович. Тридцять сім років. Колишній студент нашого закладу, який закінчив навчання з відзнакою. Якщо до цих пунктів ні єдиного запитання, то от далі...

Бізнесмен. Власник нічого клубу. Діджей. Хобі - археологія.

Все рухнуло по похилій. Від нормального стану справ все перейшло до неадекватності. Саме тому наступні пів години, якщо не більше, я знаходилася ніби у тумані, мій мозок обробляв інформацію, не маючи змоги відриватися на реальність.

- А де наш діджей? - І повернулася на грішну землю лише тоді, коли Марина промовила це слово. Діджей. Цей чоловік - діджей. Не те щоб я була проти людей, котрі цим займаються, чи проти цієї професії, але... Де, чорт забирай, зв'язок? Де успішний, судячи з усього, бізнесмен, любитель археології й... діджей?

- Хто? - Тому не дивно, що Віка не могла зрозуміти, про кого йде мова, коли ми з Мариною повернулися в табір та відразу ж почали розпитувати про якогось діджея. 

- Антон цей, де він? - Якщо дівчину до цього розпирало від цікавості, хто цей чоловік та що він тут робить, то уявляєте її реакцію, коли вона трішки про нього дізналася? Невеличка біографія має розкривати секрети, а не як в цьому випадку створювати нові.

- А, он там, - Віка киває на місце, де ще годину тому нічого не було, крім палок та брезенту, а зараз вже стоїть шатро. До речі, моя домівка. Виходить, варто було мені тільки піти, варто було зникнути, як в цього негідника тут же все вийшло? Подразник зник і вуаля?

- Всередині? - Схоже, що так, бо я ніде не бачу цієї блискучої посмішки. А ще... Ще декого не помічаю...

- Ага. Зі Станіславою Тимофіївною.

- А вона що там робить? - Виривається з мене скоріше, ніж я встигаю прикрутити гучність, на рівні з емоціональністю, тому це питання лунає так, ніби я в чомусь звинувачую Віку. І відчуваю на собі пильний погляд Марини. Який точно означає - "і після цього ти мені будеш доводити, що тобі все одно на нього?"

- Ніби як підвернула ногу, і цей Антон зголосився їй допомогти, зробивши масаж.

- Ніко, ти куди?

Віка так і залишилася стовбичити на тому самому місці, не тямлячи, чому спочатку за нею не повернулися до тієї гори піску, після влаштували міні допит, а тепер знову різко покидають, Марина куди ж спритніше своєї подруги, тож тут же помчала за мною. Куди? А туди! На кудикину гору!

- Мама завжди вчила мене бути доброзичливою, от я і не можу відвернутися від горя людини, коли їй кепсько.

Ногу підвернула? Масажу захотіла? Знайшла варіант, як пролізти в серце і палатку цього мужика? А цей теж молодець! Спочатку мене затискав, мені вульгарні речі говорив, а зараз... З іншою? Вже іншу мацає? Вже в неї викликає мурашки на шкірі своїм диханням, руками...?

"А тобі то що? Ти ж цього хотіла, щоб він перемикнувся на іншу, і тебе не зачіпав."

Хотіла! І досі хочу! Тільки от зроблю дещо, і потім хай що хоче те й робить!

- Так добре?

Підходжу впритул до палатки й прислухаюся, і тут же визначаю голос цього хтивого негідника.

- Ммм, так, дуже, - млосно шепоче аспірантка, і я б в іншому випадку червоною фарбою покрилася від сорому, як то наразі сталося з Мариною, зараз же я червонію від злості. Від люті. Яка розпирає мене на маленькі частинки, вимагаючи розлетітися на всі сторони, і в першу чергу впитися в цього Антончика! - Давай ще.

Зараз дам! Не хвилюйся!

На пальчиках ніг підходжу до входу, присідаю навпочіпки, і тихесенько відкриваю повзунок. Всього трішки, щоб пролізла голова риби. Якщо голова поміститься, то і все інше зайде.