Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Тридцять дев’ять сходин 📚 - Українською

Читати книгу - "Тридцять дев’ять сходин"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тридцять дев’ять сходин" автора Джон Бакен. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 25 26 27 ... 39
Перейти на сторінку:
тоді я сказав, що він, мабуть, мав на увазі мого брата з Клоха: брат, бува, мені підмагає. Ну, видок у нього був, прямо скажу, моторошнуватий, та я не зрозумів і половини того, що він теревенив на своєму лондонському інгліші.

В останні дні перебування у Тернбулла мене почало долати занепокоєння, і коли я відчув, що досить зміцнів, то вирішив, що час іти. На календарі було дванадцяте червня. За щасливим збігом обставин, уранці того ж дня мимо проходив гуртівник, що переганяв отару в Моффат.[42] Цього чоловіка звали Гіслоп, він був приятелем Тернбулла. Гіслоп зазирнув до Тернбулла і за сніданком запропонував узяти мене із собою.

Я змусив Тернбулла прийняти п’ять фунтів за притулок, який він мені надав, і це коштувало мені неабияких зусиль — ми з ним ледь не дійшли до рукопашної. Світ не бачив більш незалежної істоти. Він нагрубив мені, червонів, відмовлявся, а коли все ж узяв гроші, навіть не подумав подякувати. Я сказав йому, що він, фактично, врятував мені життя, а у відповідь він буркнув щось на зразок «послуга за послугу». Дивлячись на наше прощання, можна було подумати, що ми розлучаємося з почуттям глибокої відрази один до одного.

Зате Гіслоп виявився веселуном. Він без угаву базікав усю дорогу через перевал і вниз, у залиту сонцем долину Аннана. Я, у свою чергу, повідав йому про ринки Галловея і тамтешні ціни на овець, і Гіслоп вирішив, що я «овечий оптовик» із тих місць — що б це не означало. Мої плед і старий капелюх, як я вже сказав, надавали мені вигляд опереткового шотландця. Втім, перегін худоби — диявольськи повільна робота, і ми витратили велику частину дня на те, щоб покрити якийсь десяток миль.

Якби у мене не було так тривожно на серці, я б від душі насолоджувався цим походом. Стояла пронизливо ясна погода, перед нами, немов у калейдоскопі, проходили, постійно змінюючи одна одну, панорами бурих пагорбів і зелених лугів. Нам акомпанували хори жайворонків і куликів, а також гірські потоки, які звергалися гучними водоспадами. Однак я майже не стежив за балаканиною Гіслопа, та й природа залишала мене байдужим, оскільки в міру наближення фатального п’ятнадцятого червня мене все більше гнітили думки про повну безнадію мого заміру.

Пообідавши в скромному трактирі в Моффаті, я пройшов іще дві милі до залізничної станції. Нічний експрес, що прямує на південь, мав прибути не раніше півночі, і я, аби вбити час, піднявся на схил пагорба і заснув, стомлений довгим пішим переходом.

Я ледь не проспав свій потяг, і мені довелося повертатися на станцію бігом, маючи в запасі всього дві хвилини. Жорсткі сидіння у вагоні третього класу і запахи вугілля і застояного тютюнового диму відразу мене підбадьорили. У всякому разі, я відчув, що в цій низці подій ось-ось настане рішучий перелам.

Через кілька годин я зійшов у Кру,[43] де довелося прочекати до шостої вечора, аби сісти на потяг до Бірмінгема. У другій половині дня я дістався до Редінга[44] і пересів на приміський потяг, що прямував у глиб Беркшира. Незабаром я опинився в краю пишних заплавних лук і неквапливих річок, густо порослих по берегах очеретом. Близько восьмої вечора якась утомлена і брудна істота — помісь батрака із сільським ветеринаром — з пледом у чорно-білу клітинку, перекинутим через руку (мені не вистачило сміливості носити його на південь від шотландського кордону), покинула потяг на невеликій станції Артінсвелл. На платформі стояли декілька місцевих жителів, і я подумав, що мені варто затриматися і розпитати дорогу, поки я не почну більш-менш орієнтуватися в тутешніх місцях.

Дорога вела через ліс, що суціль складався з величезних старих буків, потім спускалася в неглибоку долину. Удалині над кронами дерев виднілися зелені верхівки безлісих пагорбів. Після Шотландії повітря здавалося дуже густим і нудотно-солодким через квітучі липи, каштани та кущі бузку, схожі на величезні лілові куполи. Незабаром я підійшов до мосту, під яким неспішно текла тиха річечка, облямована заростями білосніжного водяного жовтцю. Вище за течією стояв млин із греблею, від водозливу якої доносився приємний прохолодний шумок — єдине, що порушувало тишу запашних сутінків. Це місце чудесним чином повернуло мені спокій і душевну легкість. Дивлячись у зелену річкову глибину, я мимоволі став насвистувати, і з моїх губ сама собою зірвалася мелодія «Енні Лорі».

З берега на міст піднявся рибалка, який на ходу підхопив мотив. Мелодія виявилася заразливою. Це був здоровань у заношених фланелевих брюках і крислатому капелюсі, на плечі у нього теліпалася полотняна сумка. Він привітно кивнув мені, і я подумав, що ніколи раніше не бачив обличчя розумнішого й добродушнішого. Притуливши свою тонку десятифутову шестигранну вудку до поручнів моста, рибалка разом зі мною глянув на річку.

— Прозора, чи не так? — весело сказав він. — Я завжди кажу, що наш Кеннер щодо форелі дасть хваленому Тесту[45] сто очок уперед. Тільки погляньте он на того здорованя! Чотири фунти й ні унцією менше. Але вечірнє клювання закінчилося, і тепер його нічим не спокусити.

— Я нічого не бачу, — сказав я.

— Та он же! За ярд від очеретів, прямо над тим корчем.

— Тепер бачу. Чесне слово, я вирішив, що це чорний камінь!

— Точно, — сказав він і просвистів ще один такт «Енні Лорі». — Ваше ім’я Твісдон, чи не так? — кинув він через плече, як і раніше зосереджено дивлячись на воду.

— Hi, — сказав я. — Тобто, я хочу сказати, так. — Я зовсім забув про свій псевдонім.

— Мудрий той змовник, який пам’ятає своє ім’я, — зауважив він, широко посміхнувшись при вигляді комишниці,[46] що випливла з тіні під мостом.

Я випростався й обвів поглядом співрозмовника — його квадратну щелепу, широкий лоб, пошматований різкими зморшками, і тверді складки щік. Схоже, що у мене нарешті з’явився справді путящий союзник. Лукавий погляд його яскраво-блакитних очей, здавалося, проникав у саму душу.

Раптом він нахмурився.

— Я вважаю, що це просто непристойно, — різко сказав він, миттєво підвищивши голос. — Соромно, що ви, цілком працездатний чоловік, маєте нахабство жебракувати. Можете отримати харч у мене на кухні, але грошей від мене ви не дочекаєтеся.

Мимо проїхала двоколка. Молодий чоловік, що правив конем, підняв батіг, вітаючи рибалку. Коли екіпаж поїхав, мій співрозмовник узяв свою вудку.

— Он там мій будинок, — сказав він, указуючи на білі ворота за сто ярдів від мосту. — Зачекайте п’ять хвилин, потім обійдіть будинок із тилу і входьте в задні двері.

На цих словах

1 ... 25 26 27 ... 39
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тридцять дев’ять сходин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тридцять дев’ять сходин"