Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

— Мені боляче зараз говорити, — сказала Адалана.

Лікар Джордж намагався не показувати, як його вразила ця трансформація. Він сам захотів, аби Адалана до них вийшла, він очікував на її появу, але, коли це таки трапилось, він був приголомшений.

— Чому тобі боляче говорити? — запитав він.

— Через хлопців. Я втягнула їх у халепу.

— Яким чином?

Дороті Тернер, яка зустрічалася з Адаланою у в’язниці в ніч перед переведенням до шпиталю, слухала їхню бесіду мовчки.

— Вони не розуміють, що таке любов, — сказала Адалана, — не знають, як це — коли тебе голублять і дбають про тебе. Я вкрала той час. Я відчувала в собі алкоголь і пігулки Рейджена. Ой, як же боляче про це розповідати!

— Так, але це необхідно, — наполіг лікар Джордж. — Допоможи нам у всьому розібратися.

— Це все я накоїла. Трохи запізно тепер казати, що мені страшенно прикро, чи не так? Я зруйнувала хлопцям життя. Але вони ніяк не могли збагнути…

— Що саме? — поцікавилася Тернер.

— Потребу кохати і бути коханою. Бути в чиїхось обіймах. Відчувати чуже тепло і ласку. Не знаю, що штовхнуло мене зробити те, що я зробила.

— І в тих випадках ти відчувала тепло і ласку? — запитала Тернер.

Адалана помовчала, а тоді прошелестіла:

— Хіба на якусь мить. Я вкрала той час. Артур не дозволяв мені виходити, я просто силою думки прибрала зі сцени Рейджена.

Вона роззирнулася довкола мокрими від сліз очима.

— Я не хочу проходити через усе це. Не хочу до суду. Не хочу нічого казати Рейджену. Я просто хочу забратися геть із життя хлопців і більше не завдавати їм лиха. Я так завинила… Сама не знаю, що на мене найшло.

— Коли ти почала виходити на сцену? — запитав лікар Джордж.

— Я почала красти час у хлопців минулого літа. Коли у в’язниці Лебанона їх замикали в карцері, я крала час, аби писати вірші. Я люблю поезію. — Вона схлипнула. — Що тепер буде з хлопчиками?

— Ми ще не знаємо, — м’яко пояснив лікар Джордж. — Ми намагаємося з’ясувати якомога більше.

— Не кривдьте їх, благаю, — попросила Адалана.

— У жовтні, коли трапились ті події, ти знала про плани Рейджена? — запитав лікар.

— Так. Мені завжди все відомо. Я знаю таке, про що навіть Артур не здогадується. Але я не могла цьому завадити. І ще на мене подіяли Рейдженові пігулки й випивка. Не знаю, чому я таке скоїла. Мені було дуже самотньо.

Вона шморгнула носом і попросила паперову хустинку.

Лікар Джордж не хотів відлякати Адалану, тому розпитував дуже обережно, пильно стежачи за виразом її обличчя.

— Чи є у тебе друзі, з якими тобі приємно спілкуватись? Які могли б розвіяти твою самотність?

— Я ні з ким не контактую. Навіть із хлопцями. Я розмовляю тільки з Крістін.

— Ти сказала, що виходила на сцену минулого літа, а також у виправному закладі Лебанона. А до того тобі ніколи не траплялося бувати на сцені?

— Ні. Але я була тут, усередині. Я живу тут уже давно.

— І ти була при тому, як Чалмер…

— Так! — різко урвала Адалана. — І більше ні слова про нього!

— Ти ладнаєш із матір’ю Біллі?

— Та де там! Вона навіть хлопчикам не може дати раду.

— А з Кеті, сестрою Біллі?

— Так, я розмовляла з Кеті. Але, гадаю, вона про це не здогадувалась. Ми з нею ходили разом на закупи.

— А як щодо брата Біллі — Джеймса?

— Ні. Він мені не подобається.

Адалана витерла сльози, сіла рівно і недовірливо, досі хлюпаючи носом, подивилась на відеокамеру. Повисла тиша, і лікар Джордж зрозумів, що Адалана пішла. Він дивився на сполотніле обличчя Міллігана і чекав, хто ж вийде на сцену наступним.

— Було б добре, якби ми могли поговорити з Біллі, — м’яко, але переконливо промовив він.

Тривога і переляк вигулькнули на обличчі юнака. Він хутко оглянув приміщення, в якому опинився. Лікар Джордж упізнав цей вираз. Він мав нагоду бачити його у в’язниці округу Франклін, коли лікарка Вілбур домоглася, щоб на сцену вийшов справжній Біллі.

Побоюючись, що Біллі щезне, перш ніж він встигне з ним поговорити, лікар Джордж лагідно звернувся до юнака, котрий нервово сіпав коліном і боязко нишпорив очима по кімнаті:

— Ти знаєш, де ти зараз?

— Н-ні? — нерішуче протягнув той, стенувши плечима, ніби відповідав на запитання шкільного тесту і не був упевнений, що це правильний варіант відповіді.

— Ти у шпиталі, а я — твій лікар.

— Господи, він мене вб’є, якщо пронюхає, що я говорив із лікарем.

— Кого ти маєш на увазі?

Біллі знову роззирнувся довкола і побачив націлену на нього відеокамеру.

— А це що таке?

— Це камера. Вона записує на відеоплівку нашу бесіду. Ми подумали, що тобі корисно буде подивитися запис того, що тут відбуватиметься.

Але Біллі вже зник.

— Та штукенція його налякала, — з відразою в голосі процідив Томмі.

— Я пояснив йому, що це всього лише відеокамера і що…

Томмі пирхнув.

— Та він, швидше за все, навіть не зрозумів, про що ви торочите.

Коли бесіда скінчилась і Томмі відіслали назад до Вейкфілдського котеджу, лікар Джордж усамітнився у своєму кабінеті й глибоко замислився. Він знав, яку заяву зробить у суді. Вільяма С. Міллігана не можна назвати психічно хворим у традиційному сенсі слова, оскільки дисоціація вважається неврозом, а не психозом, одначе, на його фахову думку, Мілліган має настільки викривлене сприйняття реальності, що не здатен узгодити свої дії з вимогами закону і, відповідно, не може нести відповідальність за скоєні злочини.

Та спершу необхідно було продовжити терапію і якимось чином підлікувати пацієнта настільки, щоб він був спроможний постати перед судом.

Але як за шість тижнів подолати хворобу, на лікування котрої у психоаналітиків іде понад десять років, як у лікарки Вілбур у випадку з Сивілою?

Наступного ранку Артур вирішив, що слід поділитися з Рейдженом новиною про Адалану, яку він почув під час сеансу відеозапису з лікарем Джорджем. Артур походжав туди-сюди палатою особливого режиму і звертався до Рейджена вголос:

— Таємницю зґвалтувань розкрито. Тепер я знаю винуватця.

Його голос негайно змінився на Рейдженів:

— Звідки тсе ти дізнавсь?

— До мене дійшла нова інформація, і я зміг скласти всі факти докупи.

— То хто тсе зробив?

— Гадаю, оскільки