Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Не те щоб я була сексуальним маніяком… Та якщо вже на те пішло, ми були разом вже довгий час. Просто якась зіпсована частина мене почала сумніватися у власній привабливості.

Патрик ніколи не звертав уваги на те, що я одягаюсь «винахідливо», так він це називав. Ану ж як він був не до краю відвертий? Патрикова робота, його суспільне життя були так чи інакше пов’язані з контролем тіла — приборканням плоті, схудненням, доведенням до досконалості. Ану ж як супроти крихітних тугих гузничок в тренувальних штанях моя власна залишала бажати кращого? Що, як мої форми, які я завжди вважала розкішними, тепер здавалися надто пухкими в його вимогливих очах?

Отакі думки товклися в моїй голові, коли увійшла місіс Трейнор і майже наказала нам із Віллом вийти.

— Я викликала прибиральниць зробити спеціальне весняне прибирання, тому подумала, що, поки вони будуть тут, ви прогуляєтесь садом у таку гарну погоду.

Коли Вілл поглянув на мене, я побачила, як ледве помітно піднялися його брови.

— Це ж не просто прохання, правда, мамо?

— Я лише подумала, що було б добре, якби ви подихали свіжим повітрям, — відповіла вона. — Пандус готовий. І чому б вам, Луїзо, не взяти із собою чаю?

Пропозиція не здавалась зовсім нерозсудливою. У саду було чудово. Надворі трохи потеплішало й усе стало поволі зеленіти. Несподівано з’явились нарциси, їхні дедалі жовтіші цибулинки віщували про появу нових квітів. На коричневому галуззі дерев набубнявіли бруньки. Багаторічні рослини невпевнено проростали крізь темний в’язкий ґрунт. Я відчинила двері, ми вийшли надвір, і Вілл поїхав по стежці з йоркського каменю. Він показав на чавунну лавку з подушкою, і я сіла туди. Обоє ми повернулись обличчям до ледь відчутного сонця й слухали цвірінькання горобців, що долинало з живоплоту.

— Та що з вами таке?

— Ви про що?

— Ви мовчите.

— Ви сказали, що хочете, щоб я мовчала.

— Але не настільки. Це тривожить мене.

— Зі мною все гаразд, — відповіла я. А потім додала: — Це через мого хлопця, якщо вам справді цікаво.

— Он воно що, — відповів він. — Усе через Бігуна.

Я розплющила очі, щоб подивитись, чи він, бува, не насміхається з мене.

— Що сталося? — запитав він. — Ну ж бо, розкажіть дядькові Віллу.

— Ні.

— Прибиральниці, що їх запросила моя мати, вештатимуться по будинку щонайменше з добрячу годину. І треба про щось говорити.

Я нахилилась уперед і повернулась обличчям до нього. На його домашньому візку була кнопка для підйому сідала, щоб він міг розмовляти з людьми, перебуваючи на одному рівні з ними. Вілл не часто нею користувався, бо від цього паморочилось у голові, але зараз вона спрацювала. Я мусила дивитись на нього знизу вгору.

Я закуталась у пальто й крадькома подивилась на Вілла.

— У такому разі питайте, що б ви хотіли дізнатись?

— Скільки часу ви разом? — поцікавився він.

— Понад шість років.

— Це довго, — здивовано проказав він.

— Ну, так, це довго, — відповіла я.

Я нахилилась і поправила його покривало. Сонце було оманливе — воно обіцяло більше, ніж насправді могло дати. Я думала про те, як цього ранку рівно о шостій тридцять Патрик вибіг на свою ранкову пробіжку. Може, і собі почати бігати — ми могли б стати однією з «лайкрових пар»? Чи купити мереживну білизну й пошукати в інтернеті поради для сексу? Я знала, що ні того, ні іншого не зроблю.

— Ким він працює?

— Він персональний тренер.

— Саме тому й бігає?

— Саме так.

— Який він? Трьома словами, якщо вам так зручніше.

— Звичайно. — Я задумалась. — Він — вірний. Схиблений на співвідношенні жиру та інших складових в організмі.

— Це вже більш як три слова.

— Решта для вас безкоштовно. То якою вона була?

— Хто?

— Алісія. — Я подивилась на нього прямо, так само, як і він на мене. Він глибоко вдихнув та пильно подивився вгору на величезний платан. Волосся спадало йому на очі, і я насилу стримувала себе, щоб не прибрати його.

— Красива. Сексуальна. Дорога. Навдивовижу невпевнена в собі.

— Чому ж їй бути невпевненою в собі? — запитала я, не стримавшись.

— Ви здивуєтесь, — відповів він, — але такі дівчата, як Лісса, завжди використовують свою зовнішність і думають, що в них більше нічого немає. Та, щиро кажучи, я збрехав. Вона добре знається на речах, таких як одяг та інтер’єр. Вона вміє робити речі гарними.

Я насилу стрималась, щоб не бовкнути, що кожен зуміє зробити речі гарними, коли матиме гаманець, подібний до діамантового родовища.

— Вона може переставити декілька речей у кімнаті, й приміщення глядітиметься геть інакше. Я ніколи не міг зрозуміти, як вона це робить. — Він кивнув на будинок. — Це вона облаштувала флігель, коли я сюди переїхав.

Я спіймала себе на думці, що тепер, бачачи ідеально обставлену вітальню, я вже не буду, як раніше, захоплюватись нею.

— Скільки часу ви були разом?

— Вісім чи дев’ять місяців.

— Не так вже й довго.

— Для мене — довго.

— Як ви запізналися?

— На званому обіді, що був просто жахливим. А ви?

— У перукарні. Я була перукарем, а він — моїм клієнтом.

— Ба. Ви були для нього ніби бонусом на вихідні. — Я, певно, мала розгублений вигляд, бо він похитав головою й тихо сказав: — Не зважайте.

З будинку долинав приглушений шум пилосмока. Компанія відрядила чотирьох жінок-прибиральниць, одягнених в однакові халати. Я дивувалася, що ж вони робитимуть дві години в маленькому флігелі.

— Ви сумуєте за нею?

Я чула, як жінки розмовляють поміж себе. Хтось прочинив вікно, і до нас час від часу долинав сміх.

Вілл удивлявся в щось удалині.

— Сумував. — Він повернувсь до мене й проказав діловитим тоном: — Я обдумав це й визнав, що вони з Рупертом добре ладнають.

Я кивнула.

— У них буде безглузде весілля, вони народять одного чи двох дармоїдів, куплять хату в селі, і п’ять років по тому він спатиме зі своєю секретаркою.

— Мабуть, ви маєте слушність.

Тема починала мені подобатись.

— І вона весь час буде трохи різкою з ним, не знаючи насправді, чому, й пилятиме його на жахливих званих обідах на диво всім їхнім друзям, однак він не захоче піти від